Ягня смажили безпосередньо на вогні, як велить закон, цілу тушу, колінця та внутрішні частини поклавши назовні. Вони промовляли молитви, приписані оповідання про вихід із Єгипту, їли з апетитом ягня, їли прісний хліб, як приписує закон, та приписану законом гірчанку на спогад про гірке життя в єгипетській країні. Власне, усі ті кари, якими Ягве побивав єгиптян, були трохи смішні, коли порівняти з тими карами, які спадали на них самих, і армія римлян була безумовно страшніша, ніж армія єгиптян. Але це було нічого. Вони сиділи тепер укупі, в одній кімнаті, абияк примирені. І вино було добре, це було єшкольське вино, воно зігріло їхні здичавілі серця. Хоч Симон бар-Гіора і сидів тут серйозний, але інші були задоволені.
Після вечері вони зсунулися докупи, разом пили останній приписаний законом четвертий келих вина. Потім обидва ватажки відіслали жінок і своїх людей і залишилися самі.
— Ви дасте мені і моїм людям частину ваших знарядь? — почав через якийсь час Симон бар-Гіора серйозну розмову, недовірливо, дужче вимагаючи, ніж прохаючи.
Йоанн дивився на нього. Вони були обидва виснажені, занедбані, озлоблені від багатьох трудів, муки та розчарування. Як можна бути таким молодим і таким похмурим? — думав Йоанн. Ще не минуло трьох років відтоді, як навкруг цього чоловіка було сяйво, наче навкруг самого храму.
— Ви можете мати всі мої знаряддя, — сказав він одверто, майже ніжно. — Я не хочу змагатися проти Симона бар-Гіори, а хочу змагатися проти римлян.
— Дякую вам, — сказав Симон, і тепер в його вузьких карих очах з’явилося щось від старої буйної певності. — Це добрий святвечір, коли Ягве відкрив вашу душу для мене. Ми триматимемо Єрусалим та розіб’ємо римлян.
Він сидів стрункий і прямий перед широким Йоанном, і видно було, що він дуже молодий.
Йоанн із Гісхали незграбною мужицькою рукою грався великим келихом. Келих був порожній, і більше, як чотири келихи не можна було пити.
— Ми не утримаємо Єрусалим, мій пане Симон, мій брате, — сказав він. — Не римляни, а ми будемо розбиті. Але це добре, що є люди з такою вірою, як ви. — І він дивився на нього приязно, сердечно.
— Я знаю, — сказав пристрасно Симон, — що Ягве дасть нам перемогу. І ви теж вірите в це, Йоанне. Бо заради чого тоді починали ви цю війну?
Йоанн замислено дивився на пов’язку з ініціалами Макавеїв.
— Не хочу з вами сперечатися, мій брате Симон, — сказав він поступливо, — чому моя віра в Єрусалимі не така тверда, як у Галилеї.
Симон опанував себе.
— Мовчіть про кров і вогонь, — сказав він, — які були між нами. Не ви були тому виною і не я був виною. Аристократи та доктори були виною.
— Ну, — штовхнув його фамільярно Йоанн, — ви їм дали як слід. Панове доктори у своїх довгих сурдутах стрибали, як сирійські канатні танцівники. Старий первосвященик Анан, що у Великій раді мав такий вигляд, наче сам розгніваний бог Ягве, лежав тоді мертвий, голий і брудний. І вже ніхто не міг на нього задивитися. Вдруге вам не довелося його викидати з Кам’яної палати.
— Ну, — сказав Симон, тепер і на його виснаженому обличчі з’явилася легенька усмішка, — ви, мій Йоанне, теж не були найсмиреннішим. Як ви знищили останніх аристократичних первосвященицьких синів, як ви потім найменували первосвящеником будівельника Фанію, й як ви цього дурного вайлуватого хлопця звеліли вшанувати церемонією урочистого одягання та всякою іншою всячиною, теж не можна наводити на уроках закону, як приклад побожного життя.
Йоанн усміхнувся.
— Не кажіть нічого проти мого первосвященика Фанія, мій брате Симон, — сказав він. — Він трохи неповороткий, тупуватий, але він добрий чоловік, і він робітник, а не аристократ. Він належить до нас. І зрештою така йому випала доля.
— А ви не допомогли трохи при визначенні цієї долі? — спитав Симон.
— Ми з одного краю, — сміявся Йоанн. — Твоя Гераза і моя Гісхала недалеко одна від одної. Іди, мій брате Симон, мій земляче, поцілуй мене.
Симон вагався якусь мить. Потім він розкрив обійми, і вони поцілувалися.
Потім, вже було біля півночі, вони робили обхід, інспектуючи стіни та вартові пости. Часто вони спотикалися через сплячих прочан; бо в будинках не було місця, і в усіх під’їздах, на всіх вулицях лежали пілігрими, іноді під примітивними наметами, часто вкриті тільки своїми плащами. Ніч була свіжа, в повітрі густо повис сморід від людей, диму, дерева, смаженого м’яса, сліди міжусобної війни були всюди, навкруг мурів стояв ворог, Єрусалимські вулиці не були вигідною постіллю. Але пілігрими спали добре. Це була ніч захисту, й, як колись єгиптян, так тепер римлян Бог ввергне з кіньми та возами в море. Симон та Йоанн намагалися ступати легко й обережно обходили того чи іншого сплячого.