Та, вже йдучи їй назустріч, він знав, що зробив неправильно. Тільки далеко від цієї жінки він почувався ясно та певно, добрим солдатом. Як тільки вона була тут, його думки розбігалися. Її обличчя, її запах, її хода, легенька хрипливість її тьмяного голосу позбавляли його рівноваги.
Потім уранці 3 червня він, маючи поряд себе принцесу Береніку, приймав парад. Недосяжні для пострілів, але видні для обложених, виступали військові загони. Леґіони проходили мимо, рядами по шість осіб, у повній зброї, з голими мечами. Кіннотники вели своїх прикрашених коней за поводи. Польові значки блищали на сонці, далеко сяяли сріблом і золотом. Із мурів Єрусалима споглядали це видовище обложені. Увесь північний мур, дахи храмових колонад і будівель обліплені були людьми, що під палаючим сонцем дивилися на силу, число і блиск своїх ворогів.
Після маршу Тит розподіляв почесні відзнаки. Ці прапорці, списи, срібні та золоті ланцюжки давалися дуже скупо. Серед ста тисяч людей облогової армії хіба якась сотня могла сподіватися їх дістати. Насамперед дістав відзнаку молодший офіцер, капітан Педан, центуріон першого загону першої когорти п’ятого леґіону, кремезний чоловік приблизно п’ятдесяти років, із голим червоним обличчям, білявий, трохи посивілий. Одне око над його сміливим широконіздрим носом було блискуче, голубе, а друге — мертве, штучне. Ця пара очей непокоїла, турбувала. Капітан Педан мав уже найвищу відзнаку, яку тільки може дістати солдат, вінок із трави, що ним нагороджує не полководець, а сама армія, і тільки тих людей, які своєю завбачливістю та мужністю врятували з небезпеки все військо. Вінок капітана Педана сплетений був зі злаків одного вірменського високогір’я, області, у якій він, бувши під командою маршала Корбулона, виявив хитрість і холоднокровність, давши змогу цілому корпусові пробитися з тісної облоги парфян, що дуже переважали римлян числом. Капітан Педан, дякуючи своїй сміливості, шаленій відвазі, своєму вульгарному та вправному язикові, став улюбленцем армії. Почесний ланцюг, яким тепер нагороджував його Тит, не був великою справою. Перший центуріон п’ятого леґіону побіжно проговорив приписану подячну формулу. Потім своїм квакаючим, далеко чутним голосом додав:
— Одне запитання, фельдмаршале. Ви теж маєте вже вошей? Коли ми тут не вправимося швидко, то ви тоді матимете їх неодмінно. Коли хочете надати милість капітанові Педану, фельдмаршале, то заберіть назад ваш ланцюг і дозвольте йому, щоб він перший кинув запальний факел у ту кляту діру, у якій ці паршиві юдеї ховають свого Бога.
Принц відчував, як напружено чекає Береніка його відповіді. Трохи вимушено він сказав:
— Що робити з храмом, це залежить від мого батька, цезаря. Зрештою ніхто більше не радітиме, як я, коли зможу нагородити вас другою відзнакою.
Він злостився на себе, що йому спала на думку тільки така нікчемна відповідь.
Йосиф теж дістав відзнаку, маленьку табличку, щоб носити її на грудях над панцером.
— Візьміть, Йосифе Флавію, — сказав Тит, — подяку полководця й армії.
З розбіжними почуттями дивився Йосиф на срібну табличку, яку принц простяг йому. На ній зображена була голова Медузи. Тит певно гадав, що ощасливить його, коли серед небагатьох, яких він відзначив, відзначить і його, юдея. Але тим менше можна було зрозуміти, чому він для відзнаки обрав якраз голову Медузи, не тільки заборонений людський образ, а й ідолопоклонський символ. Ні, порозуміння між юдеями та римлянами було неможливе. Певно, принц, прихильний до нього, не подумав про те, що така табличка для юдея була більше образою, ніж відзнакою. Йосиф сповнений був сумом і збентеженням. Але він присилував себе.
— Я дуже вдячний, — шанобливо відповів він встановлену формулу, — полководцеві й армії за відзнаку. Я старатимусь бути достойним її.
І він узяв табличку. Велика, з нерухомим сміливим обличчям стояла Береніка. На мурах голова біля голови дивилися юдеї, мовчазні під палючим сонцем.
Принца тим часом доймала дедалі глибша досада. Що він хотів із цим парадом? Береніка так само добре, як і він, знала, що таке римська армія. Виводити її так чванькувато перед її очі було безтактно, по-варварському. Там юрбляться ці юдеї на своїх мурах, дахах, їх цілі тисячі, вони дивляться, мовчать. Якби вони кричали, глузували! Але їхнє мовчання було глибшою відповіддю. І Береніка теж за весь час, поки проходило військо, не сказала жодного слова. Це юдейське мовчання бентежило Тита.