— Лежи, лежи, — попросив Тит, — але говори зі мною. Може, гнів на цих людей робить мене сліпим. З’ясуй мені, мій юдею: чого вони хочуть? Своєї мети вони більше не можуть досягти: чому ж вони хочуть краще вмерти, ніж жити? Вони можуть зберегти дім, за який вони б’ються: чому ж вони хочуть, щоб був він зруйнований? Ти розумієш це, мій юдею?
— Я розумію це, — сказав Йосиф безконечно втомлено, і його обличчя повне було такого ж смутного виразу, як і обличчя тих, на мурі.
— Ти наш ворог, мій юдею? — спитав Тит дуже ніжно.
— Ні, мій принце, — сказав Йосиф.
— Ти належиш до тих по той бік муру? — спитав Тит.
Йосиф замкнувся в собі, повний болісної муки, мовчав.
— Належиш ти до тих, по той бік муру? — повторив настійливіше Тит.
— Так, мій принце, — сказав Йосиф.
Йосиф подивився на нього без ненависті, але ніколи не були вони більше чужі один одному, як тепер. Тит вийшов, не відриваючи очей від юдея, сумний від думок.
У своєму тихому гарному домі в Тиверії, на височині над озером, Береніка спробувала розповісти своєму братові Агріппі, що сталося з нею в таборі. Агріппа, бачачи, яка збентежена та неспокійна прибула вона до нього, не спитав нічого. Тим одвертіше вона розповідала йому тепер. Зневажив її Тит своєю грубістю? Ні. Це було якраз найгірше, що вона не відчувала більше ніякої ненависті до його варварства. Крізь злобне сердите хлопчаче обличчя, яке він їй показав наприкінці, вона бачила сильне цілеспрямоване лице солдата. Це не допомагало, що вона перед своїм братом, перед собою самою глузувала з його твердого педантизму, з його безглуздої стенографії. У своєму смердючому таборі, на розтоптаному пустирі навкруг Єрусалима Тит був мужчина, муж.
Агріппа добре розумів натужливі пояснення своєї сестри. Хіба ця гірка війна менше шарпала йому нерви? Він припровадив римлянам свій контингент, але зразу після того повернувся до свого трансйорданського царства, і про те, що діється в таборі, хотів якомога менше чути. Його прекрасний палац у Тиверії, його статуї, картини, книги набридли йому.
— Тобі легше, сестро, — сказав він із легенькою сумною усмішкою на своєму гарному, трохи м’ясистому обличчі. — Будь прив’язана серцем до Юдеї, до країни й її духу, і спи з своїм римлянином: ти матимеш для себе проблему розв’язану. Люби його, Нікіон, свого Тита. Я заздрю йому, але не смію відраджувати. А що мені лишається, Нікіон? Я розумію і тих, і тих, і юдеїв, і римлян. Але як мені тримати їх обох? Якби я міг бути, як ті в Єрусалимі, якби я міг бути, як римляни. Я бачу фанатизм одних, варварство других, але не можу звільнитися, не можу зважитися.
Береніка в тиші Тиверії напружено прислухалася до всіх вістей із табору перед Єрусалимом. Спочатку був в її очах пустир, у який перетворилися сяючі околиці міста, в її ніздрях сморід табору, в її вухах — ревіння звірів, які чекали на стерво. Але поступово ці спогади втратили свою огидність, і навіженство війни почало заражати жінку. Війна — це були кров і вогонь, велике видовище, війна пахла гарно, війна — це були побожно буйні чоловічі обличчя, жадаючі швидкої благословенної смерті. Дедалі дужче поривало її зі задумливої краси Тиверії у велику, патетичну метушню табору. Чому мовчав чоловік? Чому не писав їй? Чи йому не вподобалося її тіло? Усю лють і сором спрямовувала вона проти себе самої, не проти чоловіка.
Коли надійшла звістка, що вже безпосередньо має вирішатися доля храму, що вже рада кабінету цезаря обговорювала цю справу, вона довше не стримувалася. Тепер вона мала досить причин, щоб повернутися до табору.
У принца високо піднялося тріумфуюче почуття, коли вона сповістила про себе. Відтоді, як жінка втекла від нього, він витримав два неймовірно важкі місяці серед гарячого смердючого літа, насилу вгамовуючи нерви та чекаючи на кінець міста. Він намагався заглушити свій неспокій напруженою роботою, він просунувся вперед, переніс війну безпосередньо до храму, і, де раніше стояв форт Антонія, стояв тепер його намет, поділений на три частини — робоче приміщення, спальня й їдальня. Він уже не забороняв собі більше портрет Береніки. Жахливо жива, як усе, що робив Фабулл, стояла вона в його робочій кімнаті. Часто дивився він у темно-золоті, довгі очі жінки. Як могла йому спасти божевільна ідея взяти її, наче іспанську повію? Це була чужа жінка, так, дуже висока та чужа. Він палав коханням до неї, як і в перші дні.
Він проглядав свої замітки, її слова, які він застенографував, порівнював їх, зважував. Довгі часи стояв, повний сумнівів, споглядаючи її портрет. Примушував себе, не вживав ніяких заходів, чекав.