Панове слухали лист серйозно, з підібраними обличчями. Вони знали, що йдеться про тріумф. Якщо храм візьмуть штурмом, тоді це буде повне слави закінчення походу, тоді ніхто не зможе більше підтримувати вигадку про карну експедицію, тоді сенат муситиме погодитися на тріумф. Привабливо стояв перед ними блиск такого тріумфального дня, життєва вершина для всіх, що, як переможці, йтимуть у цьому поході. Але про це не можна було говорити, про інтереси армії так само мало говорили тут, як і на державній раді цезаря.
Вони добре могли собі уявити, як проходила ця державна рада. Товстий Юній Тракс міг виступити з кількома спокійними словами за збереження храму; і гладкий Клавдій Реґін міг сказати за це кілька невиразних примирливих слів. Тим гостріше, певно, виступав за зруйнування храму міністр Таллас. Нарешті дійшли до цього компромісу, до цього «по змозі», до цього листа, який перекладав відповідальність за все, що станеться і що не станеться, на армію. Ну, так, армія могла нести відповідальність. Армія хотіла свого тріумфу. Настрій війська, яке дико прагнуло того, щоб «те, що там», «відоме» розтоптати чоботом, цей настрій опанував і багатьох начальників. Геп, геп — поривало й їх. «По змозі пощадити будинок» — це легко було говорити з Риму. Де починається це «по змозі» і де воно закінчується?
Перший говорив маршал Тиберій Александр. Він знає, інші хочуть римського тріумфу, а він хоче розсудливого упокорення країни. Він говорив коротко та стримано, як завжди. Збереження споруди коштуватиме жертв. Але десять тисяч солдатів можна замінити, храм же неповторний і замінити його не можна. Маючи сто тисяч чоловіків проти оборонців мурів, яких тепер лишилося не більш як п’ятнадцять тисяч, можна вправитися. Це річ можлива — пощадити споруду.
Генерал Фріг із п’ятнадцятого леґіону, підтриманий схвальними вигуками генерала Літерна, заперечував. Розуміється, це річ можлива — ціною щонайменше десяти тисяч римських леґіонерів зберегти храм для держави й світу. Але він не вірить, щоб цезар, друг солдатів, так широко міг розтягувати межі можливого. Уже багато тисяч солдатів загинуло через те, що юдеї недостойно провадили війну, леґіонерів роздирали, засмажували. Не можна ще далі жертвувати тисячі. Солдати прагнуть зруйнувати «те, що там», здобути його золото. Коли відмовити їм цієї, дешевої помсти, то створиться в армії справедливе незадоволення.
Тиберій Александр, тим часом як генерал Літерн галасливо підтакував, усміхався стримано, як завжди. Цей Фріг був справжній тип офіцера, який йому був ненависний: тупий і чванькуватий. Такі, як цей генерал, хотіли мати тільки свій тріумф, нічого більше. Такі, як цей генерал, ніколи не збагнуть будівлю, в якій відбився дух століть. Такі, як він, торують своїми солдатськими чобітьми пряму дорогу до свого тріумфу й ані на крок із неї не звернуть.
Але вже говорив Маркантон Юліан, губернатор провінції Юдеї. Він був чиновник, клопотався тільки своїм відомством, майбутнім управлінням провінцією. Він не хотів далі нести ніякої відповідальності. Він не має сумніву, продовжував він, що армія тепер, і пощадивши храм, роздавить повстання. Але це розв’яже справу тільки на короткий час, а не надовго. Ніхто більше за нього не може шанувати мистецьку цінність будівлі. Але юдеї перетворили тепер храм на фортецю. І фортецею він залишиться й після того, як повстання приборкають. А коли раніше залишав Рим фортеці повстанців в упокорених областях? Треба зрити храм, коли не бажати, щоб юдеї, відразу після того, як відійде частина війська, не думали про нове повстання. Коли пощадити будівлю, то цей неспокійний, самовпевнений народ сприйме це безумовно не як ознаку милосердя, а як слабість. Він як губернатор Юдеї відповідальний перед Римом за спокій і порядок у цій трудній провінції, мусить найстійливо просити про те, щоб храм зрівняли зі землею. Це неможливо — пощадити його.
Тит слухав усе це; іноді стенографував дещо механічно. Він добре розумів бажання солдатів і бажання своїх генералів. Та хіба й сам він не прагнув тріумфу?
Але цей Ягве — небезпечний супротивник. Уже впертість, із якою цей народ боронив його, показувала, що при всій смішності він аж ніяк не маленький, не гідний зневаги Бог. «По змозі». Він зітхнув нечутно. Хотів би, щоб Веспасіанів лист був ясніший.
Тим часом усі пани висловили свою думку. Виявилося, що три голоси за те, щоб зберегти храм, а три — щоб зруйнувати. Напружено чекали, що вирішить принц. Навіть Тиберій Александр, що завжди прекрасно володів собою, не міг стримати легенького нервового тремтіння.