Йосиф нервово дряпав грифелем по столу. Він гостро ловив кожне слово, яке говорилося, і записував абияк, але він мав певну пам’ять. Доводи, які виставляли солдати, не були погані. Ще краще стояло за ними: бажання римського тріумфу. Тит обіцяв йому, Береніці, собі самому, що він пощадить храм. Але Тит солдат. Найвища ціль солдата — тріумф у Римі. Чи він устоїть? Чи поставить під загрозу тріумф у Римі, щоб зберегти дім Ягве?
Тит міркував. Але зважував він не доводи та контрдоводи. Цей Ягве, думав він, дуже хитрий Бог. Можливо, це він вклав мені в груди таке неспокійне почуття до жінки. Він дав її мені, я знаю її: можливо, якраз цей Ягве не допускає, щоб моя жадоба припинилася. Як скривиться мій батько, коли почує, що я спалив храм. «Ну, Ценіс, стара дійнице, — скаже він, — нічого не поробиш. Влаштуємо йому його тріумф».
Минуло чверть хвилини мовчання.
— Я приєднуюсь, — сказав Тит, — до думки тих, які вважають за можливе пощадити храм. Я гадаю, що римські леґіони додержать дисципліни, якщо наказ їм навіть не вподобається. Я дякую вам, панове.
Перед наметом Тита зібралися, як і щовечора, за старим таборовим звичаєм, музиканти, щоб програти вечірню зорю, фанфари, символ найвищої влади полководця. Тит стояв біля входу до намету. Чути фанфари для нього завжди було особливою радістю. Музиканти, їх було біля двохсот, вистроїлися. Пролунав сигнал. І тоді почалося неприємне, але потужне гудіння литаврів, свист і ревіння рогів і флейт, дріб барабанів, пронизливі звуки кавалерійських ріжків, і Титове серце раділо барвистому веселому натовпові та його почесному шумові.
Потім вони відійшли. І тепер настало дещо важливіше — передавання пароля і наказу на наступний день. Це відбувалося ґрунтовно, врочисто. Щодня кожен із чотирьох леґіонів надсилав позмінно свого першого центуріона, щоб той прийняв від полководця наказ і пароль і так само ґрунтовно й урочисто передав далі.
Тит був неприємно вражений, коли увечері цього 28 серпня приймати наказ з’явився капітан Педан, перший центуріон п’ятого леґіону. Це був за довгий час найважливіший наказ, і принц тричі його змінював. Він простяг чоловікові табличку. Капітан Педан узяв її своєю широкою короткою, брудною рукою. Він прочитав: «Пароль: Згинь, Юдеє. Наказ: протягом 29 серпня пожежні й очисні команди, що працюють із північного та західного боків храму, повинні при всіх обставинах закінчити свою роботу, щоб на світанку 30 серпня всі підготування до наступу були зроблені. Якщо супротивник заважатиме роботі пожежних та очисних команд, відтіснити його енергійно, але зберігаючи будівлі, оскільки вони належать до самого храму».
Капітан Педан читав наказ, як приписувалося уголос. Перший центуріон п’ятого леґіону мав бистрий розум, він своїм єдиним зрячим оком і хитрим мозком охопив його раніше, ніж прочитав своїм квакаючим голосом. Отже, він помалу промовляв читане. М’ясистий, із голим рожевим лицем, потужними плечима, дужою потилицею, стояв він перед полководцем. Помалу виходили з його широкого рота слова наказу. Слова: «Якщо супротивник заважатиме роботі пожежних та очисних команд, відтіснити його енергійно» виходили дуже виразно і з притиском, прикінцеві слова: «але зберігаючи будівлі, оскільки вони належать до самого храму» капітан, хоч вимовляв і не швидше, проте звучали вони, як другорядні, побіжні. Він спрямовував, доки читав, очі більше на полководця, ніж на табличку, допитливо, вагаючись, ніби читав він неправдиве. Знову під поглядом цих очей відчув Тит перед цим галасливим, незграбним чоловіком таку ж огиду, як часто відчував і раніше, і таку ж сильну спокусу, таку ж шалену хіть, яку відчував при словах генералів, — далі кинути вогонь усередину «того, що там», «відомого». Якусь мить обидва мовчали. Капітан усе ще дивився на нього, не вірячи, чекаючи. Так, не було ніякого сумніву, він чекав. Цілком твоя правда, мій Педане. Але й інші праві. Роби, що хочеш. Кожен пересував на іншого відповідальність. Всі хочуть це зробити, але ніхто не хоче, щоб це був він. «Ти муж, мій Педане! Зроби це ти». Таке, можливо, відчував Тит у той час, як капітан Педан стояв перед ним і чекав. Це не були думки й уже аж ніяк не були це слова, Тит стерігся. Не з’явилося нічого більше, крім маленької непомітної усмішки. Але перший центуріон п’ятого помітив усмішку. Сказав він щось? Полководцеві було так, наче він щось сказав. Воно прозвучало як «Геп, геп». Але це, розуміється, було неможливо. Капітан Педан узяв табличку, сховав її, як приписувалося, віддав привіт, витягнувши руку з розпрямленою долонею. Полководець сказав: «Дякую». Капітан Педан відійшов і нічого не сталося.