Йосиф, поки актор говорив, думав гостро й швидко: тепер Лібан вразливий і у відповідному настрої.
— Чи можу я розказати вам ще про Юдею, пане Деметрій? — просив він.
І розповів про своїх трьох невинних. Він думав про цегельню і вогке, холодне, підземне приміщення та скелети трьох, і як він не впізнав свого старого вчителя Натана. Актор стиснув лоб руками, його очі були заплющені. Йосиф говорив, і його мова мала барви, а думка політ.
Всі мовчали, коли він скінчив. Тоді сказав доктор Лісин із Фелійської синагоги:
— Дуже цікаво.
Але актор бурхливо напустився на нього; він хотів бути враженим і вірити. Лісин захищався. Де доказ, що ті троє справді невинні? Зрозуміло, цей доктор і пан Йосиф бен-Маттіас говорив із найкращою переконливістю, але чому його свідчення мають бути кращі за ті, які подав губернатор Антон Фелікс, і які цезарський римський суд визнав правдивими? Але Йосиф поглянув на актора довірливо, серйозно, і відповів просто:
— Подивіться на цих людей. Вони в цегельні Тибура. Поговоріть із ними. Якщо ви після того ще віритимете в їхню вину, жодне слово про них не вийде більше з моїх уст.
Актор ходив сюди й туди, його очі не були більше тьмяні, вся в’ялість зникла.
— Це добра пропозиція, — крикнув він. — Я радий, докторе Йосиф, що ви прийшли до мене. Ми поїдемо до Тибура. Я хочу бачити цих трьох невинних. Я допоможу вам, мій докторе й пане Йосифе бен-Маттіас.
Він став перед Йосифом, він був менший на зріст, ніж Йосиф, але здавався далеко більшим.
— Ви знаєте, — сказав він похмуро, — що ця подорож лежить у напрямку моєї ідеї?
Він був схвильований, жвавий, сам дбав про змішувальний глечик, кожному говорив приємне. Пили багато. Пізніше хтось запропонував грати. Кидали чотири кубики з слонової кості. Деметрієві Лівану спала на думку вигадка. Десь у нього мали зберегтися гебрейські кості з часів його дитинства, незвичайні, з одною віссю, верхня частина якої правила за ручку, так що кость можна було крутити як дзиґу, Йосиф знав такі кості. Почали шукати, знайшли. Кості були грубі, примітивні, вони крутилися кумедним способом. Грали із задоволенням. Не по великій, але для Йосифа ставки були страшні. Він зітхнув, коли перші три кості випали вдало.
Було чотири кості. На кожній стояли літери Гамель, Ге, Нун, Шін. Шін була найгірша, Нун найкраща літера. Строго віруючі юдеї суворо забороняли цю гру, вони доводили, що літера Шін являє собою старий образ бога Сатурна, літера Нун — образ богині Нога-Істар, яка у римлян зветься Венерою. Кості, після того, як кожен закручував свою, кидали знову всі на середину, кожен із гравців міг вибрати поміж них яку хоче дзиґу. Йосифові протягом гри дуже часто випадала щаслива літера Нун. Раптом його гостре око помітило, що це одна певна кость при кожному обертанні дає літеру Нун; причина була та, що один ріжок цієї кості був майже непомітно надбитий.
Як тільки Йосиф помітив це, його кинуло в холод. Коли й інші помітять, що він має кость із надбитим ріжком, якою він так багато разів викидав Нун, то хіба тоді увесь результат сьогоднішнього вечора, прихильність великого чоловіка не опиняться під загрозою? Він був дуже обережний, зменшив свій виграш. Того, що залишилося в нього, було досить, щоб він міг жити далі в Римі без скнарості.
— Я буду дуже нескромним, пане Деметрій, — спитав він, коли гра закінчилася, — якщо попрошу вас подарувати мені цю кость на пам’ять?
Актор засміявся. Мовчки видряпав він на одній із костей початкові літери свого імені.
— Коли ми поїдемо до трьох невинних? — спитав він Йосифа.
— Через п’ять днів, — запропонував Йосиф нерішуче.
— Післязавтра, — сказав актор.
На цегельні Деметрія Лібана прийняли чудово. Дзвінко віддала варта «Першому акторові епохи» таку пошану, яку належить віддавати людям найвищих рангів. Наглядачі, сторожа юрбилися біля воріт, вітаючи простягали вони праву руку з випрямленою долонею. З усіх боків кричали:
— Привіт, Деметрію Лібан!
Небо було променисте, глина, зігнуті примусові робітники мали менш безрадісний вигляд, всюди між їхнім монотонним, одноманітним співом звучав славнозвісний куплет: «Хто тут пан, хто платить за оливу?» Обіч актора зніяковіло йшов Йосиф. Майже дужче, ніж радощі тисяч у театрі, вразило його видовище вшанування Деметрія Лібана навіть у цьому місці глибокого нещастя.
Але в підземному, вогко-холодному приміщенні враз зникли святкові фарби, якими забарвлена була сьогодні цегельня. Високі, вузькі вікна, сморід, монотонний спів. Троє сиділи, скорчившись, як тоді, висхлі, з приписаними залізними кільцями на ногах, з випаленим Е на черепі, скуйовджені бороди гротескно стирчали на напівобстриженій голові.