Серед замкнених тут були два пани з Великої ради, яких полковник Паулін знав особисто, Меїр бар-Бельгас та Йо-сиф бар-Далеус. Паулін запропонував обом вийти, здатися йому. Він обіцяв їм пощаду. Але вони залишилися аж доки колонада обвалилася, вони хотіли загинути разом із іншими, вогненною жертвою Ягве.
Священики, яким випало служити, виконували функції своєї служби так, наче нічого виняткового навкруг них не діялося. Вони одяглися, очистили вівтар, принесли святі приряди, як це робили щодня. Уже було там перше полум’я, уже були там перші римляни, священики проходили крізь натовп так, немов нічого не бачили.
Спочатку римляни не зачіпали одягнених у біле зі священицькими поясами. Потім вони стали їх убивати, як і інших. Вони з певним задоволенням дивилися, що чоловік, який носив блакитний пояс цього Ягве, коли вганялося йому в тіло залізо, вмирав так само, як і інші.
Йоанн із Гісхали, коли відступав із храму зі своїм військом, запропонував первосвященику Фанії взяти його зі собою. Але Фанія відмовився. Якби він міг тільки дізнатися, що Ягве хоче від нього! Це дуже важко, що Ягве дав йому тільки обмежений розум. Як прекрасно було б, коли б він міг залишитися будівельним робітником. Тепер блукає він навкруги, безпорадний, плаксивий, його смутні, карі очі шукають, у кого б міг він спитати поради, він злякано прислухається, чи не говорить у нього всередині голос Ягве, але не може нічого почути. Усе це тільки тому, що він, послухавшись скарбника, звелів однести свій священний убір, кожна з восьми частин якого очищає від важкого гріха, у неприступну схованку. Якби був тепер на ньому цей убір та священні самоцвіти великої служби, тоді язики полум’я лягали б біля його ніг, як слухняні собаки, а римляни падали б мертві.
Разом із іншими священиками він потрапив у руки римлян. Солдати намірялися повбивати священиків. Ті просили пощади. Кричали, що між ними первосвященик. Солдати відвели їх до Тита.
Тит поспішав, його знайшли біля південних воріт храму. Серед тих, хто його оточували, був генерал Літерн. Принц бачить, як генерал напружено поглядав на нього з ледве помітною усмішкою. Цей Літерн тоді на воєнній раді не міг зрозуміти, як це він домагається пощадити храм, він, певно, мав його за слабосилого естета. Отже, цей телепень — первосвященик.
— Збережіть його, — каже Тит, — я хочу провести його в тріумфі.
Потім він бачить інших священиків, двадцять виснажених нужденних тіл, які тремтять, у своїх білих урочистих, занадто широких убраннях. Його лице стає примхливим, злим, дитячим. Він відвертається. Налагодившись іти, каже через плече до священиків:
— Я, можливо, подарував би вам життя, панове, заради вашого храму. Але після того, як Бог явно не має наміру тримати свій храм, вам годиться як священикам загинути разом із цим храмом. Хіба я не правий, панове?
Він іде, і профоси хапають священиків.
Як і інші священики, старий доктор Ніттаї, після того, як привів своїх віруючих до храму, серйозно й упевнено підготувався до своєї служби. Спалахнуло полум’я, а його старе похмуре обличчя усміхалося. Він, знав, сьогодні має явитися знак. Коли загорілася храмова будівля, він не тікав, як інші, через двір, навпаки, він і ще вісім священиків підіймалися сходами храму вгору. Добре було підійматися, тепер іще вони були у спорудженій людськими руками будівлі, але зараз вони будуть угорі, під небом, близько до Ягве.
Й от вони вже на даху, на найвищому шпилі храму, під ними полум’я та римляни. Крик умираючих, грубий спів леґіонів долинав знизу, з Верхнього міста різко звучав розжарений крик. Тоді зійшов дух на тих, хто на шпилі, голод створив для них видіння. Хитаючись, у такт, вони промовляли пісні війни та перемоги з Письма. Зривали золоті вістря, припасовані на даху храму для захисту його від птахів, і кидали їх на римлян. Вони сміялися, вони були над полум’ям, а над ними був Ягве, і вони відчували його дихання. Коли надійшла година священицького благословення, вони підняли руки та розставили пальці, як приписано, і кричали крізь тріскуче полум’я священицьке благословення та заключну молитву; легко й радісно було в них на душі.
Коли вони скінчили, Ніттаї взяв важкий ключ від великих храмових воріт, підняв його високо, так що всі навколо бачили його, і гукнув:
— О, Ягве, ти не визнав нас за гідних керувати твоїм домом. О, Ягве, візьми ключ назад.
Він підкинув ключ угору і гукнув: