— Ви бачите, ви бачите руку?
І всі бачили, як спустилася в неба рука і вхопила ключ.
Потім крокви затріщали, дах обвалився, і вони вважали, що вмирають благословенною смертю.
Незадовго до півдня Педан кинув факел. О п’ятій годині по півдні горіла вже вся гора. Перший із постів огневого телеграфу, які Тит звелів поставити, побачив вогонь, і, як спустилися сутінки, дав свій сигнал: храм упав. І запалилися дальші вогні, і ще дальші, і за годину знала це вся Юдея, вся Сирія.
В Ябне дізнався великий доктор Йоханан бен Заккаї: храм упав. Маленький древній старий розірвав своє вбрання та посипав попелом свою голову. Але ще на цю ніч скликав він засідання.
— До сьогодні, — повідомив він, — Велика рада Єрусалиму мала силу тлумачити слово Боже, визначати, коли починаються часи, коли місяць новий, коли повний, що правда і що неправда, що святе і що не святе, мала владу в’язати й розв’язувати. Від нині це право й обов’язок має рада Ябне.
— Наше перше завдання — твердо встановити, доки поширюються межі Святого Письма. Храму більше немає, вся наша держава є віднині Письмо. Наші книги — це наші провінції, наші речення — наші міста та села. До сьогодні слово Ягве перемішане було з людським словом. Тепер треба аж до йоти розмежувати, що належить до Письма, а що — ні.
— Друге наше завдання — зробити коментар докторів тривалим на всі часи. До сьогодні лежали на тому прокляття, хто передавав святий коментар інакше, як тільки з рота в рот. Ми знімаємо це прокляття. Ми хочемо записати 613 заповідей на доброму пергаменті, де вони починаються і де вони кінчаються, обгородити й обмурувати їх, щоб Ізраїль стояв на них вічно.
— Ми, сімдесят один, є тепер усе, що залишилося від держави Ягве. Очистьте ваші серця, бо ми є держава, триваліша за Рим.
Вони сказали «амінь». Вони визначили ще цієї ночі: двадцять чотири книги священні, чотирнадцять книг, які багато хто вважав за священні, вони виключили. Була гаряча суперечка за них, але вони гостро пильнували, щоб лишити тільки слово Ягве, як воно їм передане, а не власну суєтну мудрість. Сон перейшов над ними, вони почували себе одержимими Ягве, коли провадили цей вибір, що мав бути обов’язковим на всі часи.
Вони розійшлися, коли вже зійшло сонце. Тільки тепер відчували знемогу, але хоч і дуже боліло їм руйнування святині, це була не нещаслива знемога. Коли інші вже вийшли, Арах, учень великого доктора Йоханана бен-Заккаї, нагадав йому:
— Ви ще не продиктували мені на сьогоднішній день приповість, мій докторе й пане.
Великий доктор поміркував якийсь час, потім продиктував:
— «Коли тебе покличуть на обід до якогось володаря, то тобі встромлять у горло ніж, ще поки ти встигнеш кинути жадібним оком на його ласощі, бо вони дуже облудні».
Арах дивився у втомлене, гірке обличчя великого доктора; він зрозумів, що його брав страх за свого улюбленця Йосифа бен-Маттіаса, що він боявся за нього в своєму серці.
Й от стався загин храму 29 серпня 823 року після заснування міста Риму, 9 аба 3830 року юдейського літочислення. І 9 ж аба було це, коли перший храм зруйнував Навуходоносор. Цей другий храм простояв 639 років 1 місяць і 17 днів. Увесь цей час безперервно щовечора та щоранку приносилася огненна жертва на честь Ягве, багато тисяч священиків виконували обряди, як вони прописані у третій книзі Мойсея і до дрібниць розтлумачені кількома поколіннями докторів.
Храм горів ще два дні і дві ночі. На третій день із багатьох його воріт стояло тільки двоє. Посеред уламків на міцних брилах жертовного вівтаря, що самотньо та марно височів навпроти східних воріт, римляни встановили свої орли і приносили їм жертву перемоги. Коли більше, ніж шість тисяч ворожих трупів вкривало поле бою, тоді армія мала звичай проголошувати свого полководця імператором. І от тепер Тит на височині вівтаря приймав ушанування від свого війська.
З маршальським жезлом у руці, з червоною воєначальницькою мантією на плечах, маючи позад себе золоті орли, стояв тепер там, де недавно підіймався до Ягве стовп кадильного диму, він, ідол у плоті, замість невидимого Бога. Леґіони проходили мимо, вони потрясали щитами, кричали: «Привіт тобі, імператоре Тит». Цілі години залізне бряжчання та радісні вигуки його солдатів наповняли вуха Тита.
Він жадав цієї години відтоді, як в Александрії його батько доручив йому провадити цей похід. Але тепер він залишався холодним. Береніки не було, Береніка втекла, побачивши, як горить святиня, втекла від нього, хто зламав своє слово. Чи зламав він його насправді? Він дав ясний наказ — пощадити храм. Це були боги, що вирішили інше, імовірно, і сам юдейський Бог, розгніваний на святотатство та опоганення свого народу. Ні, не він, полководець, винен у загибелі святині. Він вирішив так з’ясувати події, щоб усьому світові це було ясно.