Йосиф намагався викликати їх на розмову. З такою ж, як і в останній раз, любовною турботою витягував він із них слова нещастя, безнадійної покори.
Актор, трохи схвильований, жадібно слухав. Він не відводив очей від старців, як вони, знеможено, переривчасто, вимовляли гортанно й клекотливо гіркі слова, і кадики їхні важко випиналися при тому. Жадібно вбирали його вуха їхнє грубе, обрубане бурмотіння. Він би охоче заходив туди й сюди, але це було важко у тісному, низькому приміщенні, отже він стояв нерухомо на своєму місці, зворушений. Його бистра фантазія бачила, як ці чоловіки високо піднялися, в білих убраннях, урочисті в Кам’яній палаті храму, провісники закону в Ізраїлі. В нього потекли сльози, він не витирав їх, вони котилися по його злегка одутлих щоках. Він стояв дивно напружений, без жодного руху, потім, зі зціпленими зубами, зовсім помалу, підняв руку, пальці якої унизані були обручками, і дуже розірвав своє убрання, як це роблять юдеї на знак великої жалоби. Потім він скорчився внизу біля трьох нещасних, зовсім близько притиснувся до їхнього смердючого дрантя, так, що їхнє негарне дихання потрапляло йому прямо в лице, й їхні брудні бороди лоскотали йому шкіру. І він почав говорити з ними по-арамейському: розмовляв він по-арамейському запинаючись, з трудом добираючи слова, бо мав мало практики. Але це були слова, які вони розуміли, які краще були їм до душі, більше відповідали їхньому становищу, ніж слова Йосифа, слова участі в їхніх маленьких, нужденних буднях, дуже людяні слова, і вони плакали, і вони благословляли його, коли він ішов.
Довгу частину подорожі назад Деметрій Лібан залишався мовчазним, потім він почав уголос висловлювати свої міркування. Що таке пафос колишніх нещасть, палаючого Геракла, поваленого Агамемнона проти лиха цих трьох, лиха, що повзе помалу, потроху жере шкіру та серце? Який безкінечний, лихий шлях, доки ці великі в Сіоні, що далі несли факел учення, так отупіють і занепадуть, що стануть трьома паками Нічого.
Прибувши до міста, біля воріт Тибура, прощаючись із Йосифом, він сказав ще:
— Знаєте, що найжахливіше? Не те, що вони кажуть, а той дивний спосіб, яким вони хитають свої тіла вперед і назад, увесь час однаково, одноманітно. Так можуть робити тільки люди, що постійно сидять скорчившись на підлозі і довго перебувають у темряві. Слова можуть брехати, але ці рухи жахливо правдиві. Я мушу над цим поміркувати. Тут є можливість для сильного впливу.
Цієї ночі Йосиф не міг спати, а сидів у своїй кімнаті та писав меморандум про трьох невинних. Олива в його лампі вигоріла, гніт став короткий, він налив оливи, змінив ґніт і писав далі. Він писав дуже мало про справу Цезарії, більше про нещастя трьох старців, дуже багато про справедливість. «Справедливість, — писав він, — вважалася у юдеїв від найстаріших часів за найпершу чесноту. Вони можуть витримувати нужду й пригноблення, але не неправду, вони вітають кожного, навіть свого гнобителя, коли він відновлює справедливість. «Правда рине як многоводний потік, — сказав один їхній пророк, — а справедливість як ніколи невисихаючий струмок». «Тоді настане золотий час, — сказав другий, — коли й у пустелі житиме правда». Йосиф палав. Мудрість старих запалював він у своєму власному вогні. Він сидів і писав. Вогонь його лампи блякнув — він писав. Від воріт долітав грюкіт важких возів, яким удень заборонено їздити вулицями — він не зважав на це, писав і обточував свій нарис.
Через три дні після того скороход Деметрія Лібана приніс Йосифові листа, в якому актор повідомляв його коротко й сухо, щоб він був готовий післязавтра о десятій годині відвідати в товаристві актора цезареву дружину.
Цезарева дружина! Йосифові перехопило дух. Навкруги на всіх вулицях стоять її бюсти, божественно шановані. Що він повинен їй сказати? Як повинен знайти для цієї чужої жінки, що її життя й думки так вознесені над усіма іншими людьми, такі слова, які западуть їй у душу? Тим часом, як він це думав, він уже знав, що знайде справжні слова; бо ж вона була жінка, а він мав невелику, тиху зневагу до всіх жінок, і саме тому, він знав, здобуде її прихильність.
Він перечитав свій манускрипт. Читав гучним голосом, із нестримними жестами, так, як він читав би в Єрусалимі. Він написав це по-арамейському, тепер із трудом перекладав грецькою мовою. В його грецькій мові, він знав, було багато незграбностей, помилок. Чи це пристойно — прийти до дружини цезаря з погано підготовленим, не вільним від помилок манускриптом? Або може якраз його помилки вплинуть своєю простодушністю?