Йосиф мусив залишитися у сенатора Марулла на вечір, повечеряти з ним. Худий, розумний пан цікавився багатьма подробицями, що стосувалися до походу, випорожнив Йосифа цілком. І він теж міг розповісти Йосифові новини. Вже встановлено, що з трьох представників Юдеї, яких вестимуть у тріумфальному поході, тільки Симона бар-Гіору віддадуть на звичайну під час тріумфу страту. Обох інших, Йоанна з Гісхали та первосвященика Фанію, після тріумфу продадуть як невільників. На них є три претенденти: Муціан, міністр Талас і він сам. Він має підставу гадати, що йому віддадуть перевагу. Дама Ценіс не дешева, але й він не скнара. Кого б йому Йосиф більше порадив, воєначальника чи первосвященика?
Другого дня Йосиф пересилив себе і відвідав актора Деметрія Лібана. Він знайшов його неймовірно постарілим і нервовим.
— А, це ви, — зустрів його актор. — Звісно, ви не могли не прийти. Власне, я на вас уже давно чекав.
Він був сповнений неприязною іронією проти Йосифа. Йосиф помалу зрозумів: цей чоловік приписує собі вину за загин храму. Він привів Йосифа до Поппеї, він по суті домігся помилування трьох, а хіба все лихо почалося не з цього саме помилування? Помилування, едикт про Цезарію, повстання, спалення храму, — це був один ланцюг. А початковою ланкою ланцюга був він. Від нього тоді залежало, чи зіграє він юдея Апеллу чи ні? Ягве поклав в його руку жереб — чи існувати храмові, чи загинути, і його нещасна рука вибрала згубу.
Він підвівся, почав промовляти велике прокляття з п’ятої книги Мойсея. Безумовно, він ніколи не бачив і не чув жодного з пророків, що, справжні та фальшиві, постали за останні десятиліття в Єрусалимі; але це були жести цих пророків, їхні інтонації в його грецьких словах. Актор Лібан не був ставний чоловік, він був правдивіше малий на зріст, але тепер височів, як похмуре дерево. «Уранці казатимеш: коли б уже вечір був! А увечері казатимеш: коли б уже ранок настав! — від страху в серці твоєму». Жахливо виходили темні клятьби із його рота, однотонно, ваговито, збентежено. «І так сталося», — констатував він іноді посеред них, тверезо, але а диким, розпачливим задоволенням.
Йосиф після цієї зустрічі з Деметрієм Лібаном два дні сидів сам у своєму великому, похмурому домі. Третього дня він перейшов мостом Емілія на другий бік Тибру між юдеїв.
Юдеї міста Риму, доки продовжувався похід, усіма способами показували урядові свою лояльність. Вони лояльні піддані ще й тепер, заколотники, зрозуміло, тільки самі винні: але вони не бояться, проте, одверто виявляти свою тугу з приводу руйнування святині. Вони не хочуть також приховувати свою огиду до того, що юдеї помагали при руйнуванні. Йосиф, прийшовши на правий берег, натрапляє тут на страшну ненависть. Всі тут тримають сім кроків відстані від нього. Він іде крізь порожній простір, між мурами зневаги.
Він повертає до дому Кая бар-Цаароне. Президент Агріппінської громади, що давніше хотів віддати йому свою доньку за жінку, стоїть проти нього, додержуючи сім кроків відстані. Обличчя хитрого веселого чоловіка було похмуре, скривлене ворожістю. Кай бар-Цаароне зробився враз дуже подібний до свого батька, древнього буркотливого Аарона. Йосиф бентежно стоїть перед цим замкнутим обличчям.
— Вибачте, — каже він і безпомічно розводить руками. — Це не має ніякої мети.
Він повертається назад. Повз шпалери смертельних ворогів проходить він юдейським кварталом, іде знову через міст Емілія.