Вона вигідно сиділа на своєму стільці, шия її була матово-біла, руки та ноги просвічували крізь тонкий флер строго пошитого убрання. Йосиф витяг свій меморандум. Проте, коли він почав читати по-грецькому, вона сказала зразу:
— Але що ви надумали? Говоріть по-арамейському.
— Так, ви мене тоді цілком зрозумієте? — спитав він трохи нерозсудливо.
— А хто вам сказав, що я хочу вас цілком зрозуміти? — відповіла дружина цезаря.
Йосиф знизав плечима, дужче гордо, ніж ображено, і став промовляти по-арамейському, як він спочатку накидав свою промову, а всі цитати із старих писань він безтурботно говорив по-гебрейському. Тільки він не міг зосередитися, помітив, що говорить без розмаху, він пильно дивився на цезареву дружину, спершу смиренно, потім трішечки несміливо, потім зацікавлено і нарешті майже зухвало. Він не знав, чи вона слухає, і вже зовсім не знав, чи вона розуміє. Коли він скінчив, майже безпосередньо після його останнього слова, вона спитала:
— Ви знаєте Клео, дружину мого губернатора в Юдеї?
Йосиф почув це «мого». Як це звучить: мій губернатор в Юдеї. Він уявляв собі, що такі слова мають виходити наче вирізьблені з каменю, монументально, і от сидить тут дитина і каже усміхаючись «мій губернатор в Юдеї», і це звучить само собою зрозуміло, це відомо, що Гессій Флор був її губернатором в Юдеї. Але проте Йосиф зовсім не згоден був ставитися до того з пошаною.
— Я не знаю дружини губернатора, — сказав він, а потім сміливо: — Чи можу я ждати відповіді на мою доповідь?
— Я взяла вашу доповідь до відома, — сказала цезарева дружина. Хто міг знати, що це повинно значити?
Актор визнав за вчасне втрутитися.
— Доктор Йосиф мав мало часу на громадські справи, — допоміг він узятому під свою протекцію. — Він працює над літературою.
— О, — сказала Поппея і стала цілком серйозною та задумливою, — гебрейська література. Я знаю трохи. Те, що я знаю, гарне, але дуже важке.
Йосиф напружився, зосередився. Це мусить, мусить вдатися йому зворушити цю даму, що сидить тут така гожа й глузлива. Він розповів, як він прагне одного — з’ясувати, відкрити для римлян могутню юдейську літературу.
— Ви вивозите зі Сходу перли й прянощі, золото й рідкісних тварин, — говорив він. — Але його найкращі скарби — його книги, оминаєте.
Поппея спитала, як він це собі думає — відкрити для римлян юдейську літературу.
— Відкрийте зараз для мене якусь річ звідти, — сказала вона і дивилася на нього уважно своїми зеленими очима.
Йосиф сплющив повіки, як, він бачив, робили розповідачі казок його батьківщини, і почав оповідати. Він узяв перше, що спало йому на думку, й розповів про Соломона, царя ізраїльського, про його мудрість, його силу, його споруди, його храм, його жінок і його ідолопоклонство, й як відвідала його цариця з Ефіопії, й як розумно він розв’язав суперечку жінок за дитину, і як він написав дві надзвичайно глибокі книги, одну про мудрість, названу «Проповідник», і одну про любов, названу «Піснею пісень». Йосиф спробував деякі строфи з цієї «Пісні пісень» передати сумішшю грецької й арамейської. Це було нелегко. Тепер його очі не були більше заплющені, він перекладав не тільки самим ротом, він набагато більше старався жестами й віддихами й усім тілом зробити виразними палкі вірші. Поппея трохи зсунулася зі свого сидіння. Руки вона тримала на спинці стільця, рот її був напіврозкритий.
— Це прекрасні пісні, — сказала вона, коли Йосиф спинив мову, сильно дихаючи від напруги. Вона повернулася до актора. — Ваш друг приємний юнак.
Деметрій Лібан, що почував себе трохи на задньому плані, скористався з нагоди знову висунутися на передній. — Скарб юдейського письменства невичерпний, — зауважив він. І він теж часто використовує його, щоб освіжити своє мистецтво.
— Ви були грандіозно прості, Деметрію, — сказала з великою похвалою Поппея, — недавно, граючи Ісидора. Я так сміялася, — сказала вона.
Деметрій Лібан сидів із трохи скривленим обличчям. Цезарева дружина мусила добре знати, що це були зауваження, які він саме від неї аж ніяк не хотів би чути. Цей молодий, зухвалий і незграбний чоловік із Єрусалима не приніс йому щастя. Вся ця аудієнція була помилкою, він не повинен був цього робити.
— Ви мені, зрештою, ще винні відповідь, Деметрію, — продовжувала Поппея. — Ви розказували увесь час про велику революційну ідею, яку ви обмірковуєте. Чи не хочете ви, нарешті, заговорити про неї докладніше? Одверто кажучи, я вже не вірю в те серйозно.
Актор сидів похмурий і роздратований.
— Я не маю більше причини критися з цією ідеєю, — сказав він дражливо. — Вона пов’язана з тим, про що ми увесь час говоримо. — Він зробив маленьку значущу паузу і кинув потім цілком легко: — Я хочу зіграти юдея Апеллу.