За ці п’ять днів, від 21 до 26 травня, в Єрусалимі позбавили життя три тисячі людей, серед них — тисячу жінок і дітей.
Місто клекотіло глухим обуренням. Досі до «Месників Ізраїлю» приєднувалися здебільшого селяни та плебеї, тепер в їхні лави вступало дедалі більше бюргерів. Всюди шепотіли або й відкрито кричали, що післязавтра, ні, вже завтра, країна підійметься проти римського насильства. Тубільний уряд — колегія при первосвященику і Велика рада, стурбовано дивилися, якого характеру набирають справи. Уся верхня верства суспільства бажала порозуміння з Римом, боялася війни. «Непохитні в законі», здебільше аристократи та багаті люди, які посідали найважливіші державні пости, боялися, що війна проти Риму неминуче перетвориться на революцію, спрямовану проти їхнього власного панування, бо вони здавна уперто й гордовито відкидали скромні вимоги орендарів-селян, дрібних патриціїв, плебеїв. А «Істинно віруючі по закону», партія докторів Єрусалимського храму, вчених, демократів, до якої тяжіли великі маси народу, вірили, що треба залишити на Бога відновлення старої державної волі, і застерігали від будь-якого насильства, доки римляни не зазіхають на закон, на 613 заповідей Мойсея.
Керівники обох партій настійливо зверталися до царя Агріппи, який забарився в Єгипті, і просили його бути за посередника між заколотниками та римським урядом. Цьому цареві римляни залишили справжню владу тільки в Трансйорданії та деяких містах Галилеї, а в Юдеї вони обмежили його право тільки верховним наглядом за храмом. Але він ще мав царський титул, вважався за першого чоловіка серед юдеїв, його любили. Поквапно на прохання юдейського уряду прибув він до Єрусалима, наміряючись сам поговорити з масами.
Десятки тисяч прийшли послухати його на великий майдан перед палацом Макавеїв. Вони стояли тісним натовпом, за ними був старий міський мур і западина з перекинутим через неї вузеньким містком, а ще далі височіло біле й золоте західне крило храму. Маса вітала царя стримано, напружено, трохи недовірливо. Але тут між офіцерами, які схилялися перед нею, вийшла з дверей палацу принцеса Береніка, знову одягнена в чорне, але цього разу не в убрання просительки, а у важку парчу. Під коротким волоссям її довге, благородне лице здавалося ще сміливішим. Всі замовкли, коли вона виступила з палацу, як замовкають молящі, які в день нового місяця ждуть молодика: він був між хмарами й невидимий, і от вийшов на чисте небо, і вони радіють. Помалу спускалася принцеса сходами до свого брата, важко шелестіла парча її вбрання. І коли вона підняла обидві руки з розправленими долонями до народу, її вітали палко, бурхливо: «Привіт тобі, Береніко, княгине, що приходиш в ім’я Господнє».
Тоді почав цар свою промову. Проникливими словами доводив він, яка безнадійна річ — підійматися проти римського протекторату. Він, елегантний пан, підводив плечі, знову опускав їх, усім своїм тілом зображував безглуздість повстання. Хіба всі народи землі не стоять на ґрунті фактів? Греки, що колись опиралися проти всієї Азії, македонці, що їхній Александр у колишні часи засіяв насіння світової держави: хіба не досить тепер гарнізону з 2000 римських солдатів для обох разом? Галлія має 305 різних племен, виняткові природні укріплення, здобуває всю потрібну сировину у власній країні: не досить хіба 1200 осіб, не більше, ніж у країні міст, щоб придушити найменшу думку про опір римлянам? Двох леґіонів вистачає, щоб забезпечувати римський лад у велетенському, багатому, старокультурному Єгипті. Проти германців, що, як відомо, вдачею своєю буйніші за диких звірів, виставлено чотири леґіони, і в усій області по цей бік Рейна й Дунаю можна подорожувати так мирно, як і в самій Італії.