— Облиште, заждіть, вважайте, він «бачить».
Тоді всі поглянули на місце поряд із жаровнею.
Там сидів горбун, блідий, худий і, як здавалося, короткозорий. Досі він не розкривав рота. Тепер він напружено моргав крізь дим, прижмурював очі, так наче хотів розпізнати щось край свого виднокругу, знову роплющував їх і моргав. Чоловіки говорили до нього:
— Ти бачиш, Акавіє? Скажи нам, що ти бачиш?
Сандальник Акавія, напружено придивляючись, хрипким від вина й диму голосом розсудливо сказав місцевим діалектом:
— Так, я бачу його.
— Який він на вигляд? — питали чоловіки.
— Він невисокий, — сказав ясновидець, — але він широкий.
— Він юдей? — питалися вони.
— Я гадаю, ні, — сказав він. — Він не має бороди. А хто може сказати по обличчю, чи юдей хтось?
— Він озброєний?
— Я не бачу меча, — відповів ясновидець, — але я гадаю, він має зброю.
— Як він говорить? — спитав Йосиф.
— Він рухає ротом, — відповів сандальних Акавія, — але я не можу його чути. Я гадаю, він сміється, — додав він ваговито.
— Як він може сміятися, коли він месія? — спитав незадоволено столяр Халафта. Ясновидець відповів:
— Він сміється, і проте страшний.
Потім він витер очі і заявив, що тепер нічого більше не бачить. Він почувався втомленим і голодним, бурчав, пив багато вина, вимагав звареної в молоці птиці. Господар розповів Йосифові про сандальника Акавію. Він був дуже бідний, але проте щороку відбував прощу в Єрусалим і приносив до храму своє ягня. У внутрішній двір він не смів входити, бо ж був каліка. Але він був дуже прив’язаний до храму, усім серцем і всім єством, і точно знав усе про внутрішній двір, як і ті, хто бували там. Можливо, саме тому, що він не міг бачити храм, Ягве дав йому змогу бачити інше.
Чоловіки ще довго не розходились, але вони не говорили більше про спасителя. Навпаки, вони говорили про те, як дуже зросла кількість макавеїстів, про їхню організацію й озброєння. День рішучого виступу скоро настане. Сандальний Акавія, знову підбадьорившись, глузував із необрізаного господаря, що він, коли надійде цей день, при великому обмиванні теж муситиме в те вірити. Потім вони знову обернулися до пана з Єрусалима і кепкували з нього незграбно, але без неприязні. Йосиф поставився до того терпляче і сміявся разом із ними. Нарешті вони зажадали, щоб він був їхнім гостем і їв зварену в молоці-птицю. Найперший наполягав на тому Акавія, ясновидець. Уперто, затято він ревів:
— Їжте, чоловіче, ви повинні їсти.
Йосиф у Римі не дуже турбувався дотриманням звичаїв, в Єрусалимі він строго додержував заповідей і заборон. Тут була Галилея. Він подумав якусь хвилинку. Потім він їв.
Йосиф обрав собі за резиденцію Магдалу, привабливе, велике місто біля Генісаретського озера. Коли він якось проїздив по озеру, то побачив на півдні біле й розкішне місто, найпрекрасніше місто краю, але воно належало не до його округи, воно підлягало цареві Агріппі. Називалося воно Тиверія. І в ньому сидів, поставлений царем за губернатора, Юст. Цим містом нелегко було правити, понад третина його жителів були греки та римляни, яких занадто розпонадив цар Агріппа, але доктор Юст, що не дозволяв собі суперечити, підтримував добрий порядок. Коли Йосиф, прибувши до Галилеї, зробив Юстові перший візит, той ввічливо відповів візитом. Але про політику не сказав і слова. Він, либонь, вважав єрусалимських уповноважених за неповноважних. Йосифа це шкребло всередині. Гірке й жадібне почуття сповнювало його — довести це іншому.
На височині над Тиверією виблискував широкий і стрункий палац короля Агріппи, що був тепер резиденцією Юста. На набережній були гожі вілли та крамниці. Але було й багато бідних у Тиверії, рибалок і корабельників, вантажників, промислових робітників. В Тиверії греки та римляни були багаті, а юдеї — плебеї. Працювати доводилося багато, податки були високі, в місті ще гірше, ніж на селі, відчував на собі бідняк, як усього йому бракує. Було багато незадоволених у Тиверії. В усіх шинках можна було чути непокірні слова проти римлян і царя Агріппи, що підтримував їх. Ватажком цих знедолених був Сапіта, секретар товариства рибалок. Він посилався на Ісаю: «Горе тим, що ставлять дім біля дому і орють поле побіч поля». Юст намагався всіма засобами припинити цей рух, але його влада кінчалася на межах міста Тиверії, і він не міг перешкодити тому, що збройні організації Сапіти створювали собі опорні пункти в решті Галилеї, куди перебігало дедалі більше людей із цього району.
Йосиф без незадоволення бачив, як прихильники Сапіти ставали дедалі дужчі, як його ватаги всюди поширювалися і в окрузі, над якою мав владу Єрусалимський уряд. Люди Сапіти вимагали від громад, підпорядкованих Йосифові, внесків на національну справу, влаштовували, коли їм відмовляли, карні експедиції, що дуже скидалося на грабунок і плюндрування. Йосифова поліція рідко втручалася, його суди м’яко поводилися зі захопленими.