Юст подивився на нього, потім почав широко усміхатися.
— Ви прибули, щоб повідомити мені про це? — спитав він.
Йосиф сповнений був усією своєю злобою проти зухвалої скульптури.
— Так, — сказав він.
Тоді Юст попросив його піти з ним. Він повів його через палац. А цей палац по праву був славнозвісний, як найпрекрасніша будівля Галилеї. Юст вів його через зали, двори, галереї, сади. Так, усюди були витвори скульптури, вони зрослися з будівлею. Цар Агріппа, його попередник і попередник попередника старанно і з смаком, не шкодуючи грошей, збирали сюди прекрасні речі з усього світу, частково дуже старі та славнозвісні речі мистецтва. В одному з дворів, що викладений був рудуватим бутом, Юст спинився перед маленькою скульптурою єгипетської роботи, що була стара, вивітрена та зображувала гілку, а на цій гілці птаха. Це був дуже строгий, навіть манірний витвір, але хоч птах був ще нерухомий, та видно було спокійну легкість льоту, для якого він підняв крила. Юст постояв недовгий час перед скульптурою, віддавшись спогляданню. Потім, наче прокинувшись, він сказав ніжно:
— Я повинен це усунути? — і, показуючи кругом: — І це? І це? Тоді ж уся будівля стане безглуздою.
— То зруйнуйте будівлю, — сказав Йосиф, і була в його голосі така безмежна ненависть, що Юст нічого не сказав більше.
Уже другого дня Йосиф покликав ватажка Сапіту. Той спитав, чи не досяг він чого у владущих у Тиверії. «Ні, — відповів Йосиф, — їхнє серце зашкарубіло. Але його влада, на жаль, кінчається на границях міста». Сапіта жорстоко шарпав частину своєї бороди. Цього разу він вимовив те речення, яке промовчав останнього разу: «Тому треба самарійського тельця стерти на порох». «Якщо люди Тиверії, — відповів Йосиф, — схочуть прибрати з перед своїх очей те, що гнівить їх, то він матиме вибачення для цих людей».
— І притулок теж? — спитав Сапіта.
— Можливо, що й притулок, — сказав Йосиф.
Роздвоєно стояв Йосиф, коли Сапіта пішов. Цей Сапіта, дарма що має високе плече, а дужий чолов’яга, він не стане надто ніжно поводитися з речами. Коли він і його люди вдеруться в палац, тоді не тільки статуї будуть усунуті. Це прекрасна будівля, її стеля з кедрового дерева й золота, в ній повно коштовностей. Вона безперечно належить цареві Агріппі і стоїть безперечно під охороною римлян. Деякий час тихо було в країні, і в Єрусалимі надіялися, що можна дійти порозуміння з Римом. Сандальник Акавія в продимленому капернаумському шинку бачив месію: і він не мав при собі меча. Певні люди в Римі того тільки й чекають, щоб єрусалимський уряд вчинив щось, що можна прийняти за напад. Те, що він тепер сказав, може покотити важкий камінь, який досі з великою силою утримувало багато рук.
Наступної ночі палац царя Агріппи був узятий штурмом. Це була простора будівля, дуже міцно споруджена, і нелегко було зрівняти її зі землею. Це й не вдалося цілком. Все відбувалося при несильному місячному світлі, і дивним чином без ніякого крику. Багато людей зайнято було руйнуванням, вони розлючено били в міцне каміння, розривали його потім руками, трощили його. З особливою злістю плюндрували вони фонтани. Діловито вешталися всюди, забираючи коштовні килими та тканини, золоті оздоби стель, добірні тарелі, все це без крику.
Юст скоро усвідомив, що його військо занадто малосиле для успішної боротьби з нападаючими, і заборонив будь-який опір. Але «Месники Ізраїлю» вже вбили понад сотню солдатів і грецьких жителів міста, що, коли почався штурм, хотіли не допустити плюндрування. Сама будівля горіла після того ще майже цілий день.
Штурм палацу в Тиверії вразив усю Галилею. В Магдалі представники низової влади злякано юрбилися до Йосифа, щоб дістати директиви, розпорядження. Йосиф мовчав розлютовано. Потім раптом, із великою поквапністю, ще вдень після пожежі, кинувся до Тиверії, щоб висловити Юстові співчуття єрусалимського уряду з приводу великого нещастя та запропонувати йому свою допомогу. Він знайшов його між руїнами, де той вештався мовчки й безпорадно. Юст не вимагав від свого царя війська, не вживав ніяких заходів проти Сапіти та його людей. Такий діяльний раніше чоловік тепер безсило й розпачливо опустив руки. І коли побачив тепер Йосифа, не мав для нього жодного ущипливого зауваження. Він сказав, і голос його від хвилювання та туги звучав хрипко:
— Ви навіть не знаєте, що ви накоїли. Не відсилання храмової жертви було найгіршим, і не напад на Цестія, і не едикт про Цезарію. Це, це, це тут визначає остаточно війну.
По його дуже блідому обличчю котилися від люті й суму сльози.
— Вас засліпило честолюбство, — сказав він Йосифові.