— Мій брат Агріппа зараз у Римі, щоб уклонитися цезареві Гальбі.
— Мій син Тит поїхав до Риму з такою ж метою.
— Я знаю це, — сказала Береніка спокійно. — Ваш син поклониться цезареві Гальбі, хоч ви з перехоплених листів певно знаєте, що цезар хотів вас убити з допомогою підплачених людей.
— Коли дуже старий пан, — відповів Веспасіан уже спокійніше, — сидить на дуже хиткому троні, тоді він шукає способів утримати рівновагу. Це природна річ. Коли ми обоє станемо колись такі ж старі, ми певно так само робитимемо. Чого ви, власне, бажаєте, принцесо Береніко?
— Чого ви бажаєте, консуле Веспасіан?
— Ви, люди Сходу, намагаєтеся завжди спершу вивідати ціну іншого.
Жваве, мінисте обличчя принцеси раптом засяяло великою, сміливою певністю.
— Я бажаю, — сказала вона своїм глибоким, хвилюючим голосом, — щоб цей прастарий, святий Схід мав належну частку в світовому пануванні.
— Це дещо надто загально сказано як для мого сабінського мужицького лоба. Але боюся, що кожне з нас хоче досить таки протилежного. Я якраз хочу, щоб припинилося широке нехлюйство, що протискається в державу зі Сходу. Бачу, що східні плани цезаря Нерона і його схильність до Сходу принесли державі багато мільярдів боргів. Тому вважаю, що за східну святість дещо переплачено.
— Коли цезар Гальба помре, — спитала Береніка прямо, — тоді східна армія не намагатиметься вплинути на призначення цезаря?
— Я за закон і право, — заявив Веспасіан.
— Ми всі за це, — відповіла Береніка, — але думки про те, що таке закон і право, іноді розходяться.
— Я буду вам справді вдячний, люба дамо, коли ви мені ясно скажете, чого, власне, хочете.
Береніка підібралася, її лице стало зовсім спокійним. З тихою, бурхливою щирістю вона сказала:
— Я хочу, щоб храм Ягве не був зруйнований.
Веспасіан був посланий сюди з дорученням усмирити Юдею всіма засобами, які здадуться йому правильними. Одну коротку мить його брала охота відповісти: «На жаль, щоб зберегти світове панування, не доводиться вважати на архітектуру». Але він бачив її нерухоме, внутрішньо напружене лице, і тільки пробурчав заперечливо:
— Ми не варвари.
Вона не відповіла нічого. Помалу, зі сумною недовірою заглибила вона свої довгі, виразні очі в його очі, і йому стало неприємно. Хіба не було йому цілком байдуже, чи вважатиме його ця юдейка за варвара? Але дивним чином це не було йому байдуже. Він відчував перед нею ту невелику ніяковість, як іноді при своєму юдеєві Йосифі. Він старався позбутися цього почуття:
— Вам не слід грати на моєму честолюбстві. Для того я вже не досить молодий.
Береніка визнала, що експедитор — твердий, важкий чолов’яга, заклято скритний, при всій своїй видимій одвертості. Вона повернула розмову на інше.
— Покажіть мені портрет свого сина Тита, — попросила вона.
Він послав гінця, щоб приніс портрет. Вона розглядала його зацікавлено і сказала багато такого, що мало бути приємним для батьківського серця. Але Веспасіан був старий і знав людей, він добре бачив, що портрет їй зовсім не сподобався. Вони попрощалися приязно; і римлянин, і юдейка знали, що вони терпіти не можуть одне одного.
Береніка, коли на її бажання Йосиф бен-Маттіас прийшов до неї, застережно простягла руку, крикнула:
— Не підходьте ближче. Залишайтеся там. Має бути сім кроків між вами і мною.
Йосиф зблід, бо вона трималася від нього на такій віддалі, як від прокаженого. Береніка почала:
— Я прочитала вашу книгу, аж двічі.
Йосиф відповів:
— Хто писатиме неохоче й без захвату, коли розповідає про таких предків, як наші?
Береніка сильно пригладила коротке, непокірне волосся. Це правда — чоловік був родич із нею.
— Я шкодую, мій кузене Йосиф, — сказала вона, — що ми родичі з вами.
Вона говорила дуже спокійно, тільки мало помітна хрипливість вібрувала в її голосі.
— Я не розумію, як ви могли далі жити після падіння Йотапати. Відтоді немає в Юдеї нікого, кого не брала б огида, коли він чує ім’я Йосифа бен-Маттіаса.
Йосиф думав про те, як Юст із Тиверії заявив: «Ваш доктор Йосиф — негідник». Але слова цієї жінки не дошкуляли йому.
— Про мене, певно, розповідають дуже багато поганого, — сказав він, — але я не думаю, щоб хтось розповідав вам, що я боягуз. Подумайте, прошу вас, про те, що іноді зовсім не трудно вмерти. Вмерти було легко й дуже велика спокуса. Потрібна була велика рішучість, щоб жити. На це потрібна мужність. Я зостався жити, бо знав, що я є знаряддя Ягве.