Він замовк, він здавався виснаженим. Веспасіан із великою увагою вислухав його пояснення.
— Якби інші ваші пани були такі хитрі, як ви, — усміхаючись закінчив він розмову, — то, певно, я ніколи не був би спроможний, щоб ви визнали мене за адира.
Були гріхи, до яких великий доктор при всій милосердності не знав поблажливості, і в Йосифа упало серце, коли він був закликаний до нього. Але Йоханан не тримав семи кроків відстані. Йосиф схилився перед ним, держачи руку на лобі, і старий благословив свого улюбленого учня.
Йосиф сказав:
— Я вживав слово пророка двозначно, я винен у лихій мові. З того постало багато нещастя.
Старий сказав:
— Єрусалим і храм готові були впасти ще перед вашим учинком. Ворота храму розчахнуться, коли хтось тільки дмухне. Ви самі перебільшуєте свою вину. Я хочу з вами говорити, докторе Йосиф, мій учню, — продовжував він. — В Єрусалимі гадають, що ви маєте хитке серце, і вас прокляли. Але я вірю у вас і хочу до вас говорити.
Ці слова збадьорили Йосифа, як роса збадьорює поле у відповідний час року, і його серце широко розкрилося.
— Держава втрачена, — повторив Йоханан. — Але не держава нас об’єднує. Держави засновувалися й інші, вони розпадалися, наставали нові держави, і вони розпадуться. Держава — не найважливіше.
— А що найважливіше, мій отче?
— Не народ і не держава створюють єдність. Зміст нашої єдності не в державі, зміст нашої єдності в законі. Доки тривають вчення та закон, ми маємо об’єднання, міцніше, ніж державне. А закон триває, доки є хоч один голос, щоб його проголошувати. Доки лунає голос Якова, армія Ісава безсила.
Йосиф спитав боязко:
— Я маю голос, мій отче?
— Інші гадають, що ви своє юдейство втратили, Йосифе бен-Маттіас. Але коли сіль і розпуститься у воді, вона все ж є в ній, і коли вода випарується, сіль залишається.
Це слово старого піднесло Йосифа і усмирило його, так що він довгий час не міг говорити. Потім тихо, несміливо він нагадав своєму вчителеві:
— Ви скажете мені, які ваші плани, мій отче?
— Так, — відповів Йоханан, — тепер я хочу це сказати тобі. Ми втрачаємо храм. Замісто видимого Божого дому ми хочемо поставити невидимий, хочемо оточити віюче дихання Боже муром зі слів замісто мурів із граніту. Що таке віюче дихання Боже? Вчення та закон. Нас не можна роз’єднати, доки ми маємо язики або папір для закону. Тому я просив у римлянина місто Ябне, щоб я міг там заснувати університет. Гадаю, він дасть його мені.
— Ваш план, мій отче, потребує роботи багатьох поколінь.
— Ми маємо час, — відповів старий.
— Але римляни перешкоджатимуть нам? — спитав Йосиф.
— Звісно, нам намагатимуться заважати, влада завжди має недовіру до духу. Але дух еластичний. Так щільно його не можна замкнути, щоб він не міг протиснутися. Вони розіб’ють нам державу і храм: ми збудуємо натомість вчення та закон. Вони заборонять нам слово: ми порозуміватимемося знаками. Вони заборонять нам письмо: ми вигадаємо шифри. Вони перегородять нам пряму дорогу: Бог не стане менший, коли ті, хто визнають його, змушені будуть іти до нього хитрими манівцями.
Старий заплющив очі, розплющив їх і сказав:
— Нам не дано цього, — закінчити справу, але на нас покладено обов’язок не облишити її. Це те, для чого ми обрані.
— А месія? — спитав Йосиф із останньою надією.
Великому докторові ставало важко розмовляти, але він зібрався з силами, це було важливо, щоб він передав знання своєму улюбленому учневі Йосифові. Він кивнув Йосифові нахилитися до нього, кволим ротом він шепотів у його молоде вухо:
— Це ще питання, — прошепотів він, — чи прийде колись месія. Але вірити в це треба. Не можна на те розраховувати, що месія прийде, але треба завжди вірити, що він має прийти.
Повертався назад Йосиф із важким серцем. Отже, віра цього великого старого не була тим сяючим, що допомагало б йому, а чимсь сповненим турботи, трудним, хитрим, що завжди було пов’язане з єрессю, що завжди боронилося від єресі, була тягарем. Такі різні вони на вигляд, але невеликий шлях лежав від Йоханана бен-Заккаї до Юста з Тиверії. Йосиф почувався пригніченим.
Великий доктор чув багато лихого про одруження Йосифа. Він звелів Марі, доньці Лакіша, прийти до нього і розмовляв із нею. Він нюхав парфуми її сандалій. Вона говорила:
— Коли я молюся, тоді я завжди ношу ці сандалії. Я хочу у доброму запаху виступати перед Богом.
Вона знала багато молитов напам’ять; записувати молитви не дозволено було, вони мали виходити з серця, і в серці їх мали носити. Довірливо говорила вона йому: