Ценіс ходила навкруг широкого чоловіка, оглядала його. Ніколи досі не мав він таємниць від неї; тепер був скритний, незрозумілий. Вона була безпорадна і любила його дуже. Написала незграбного, чисто по-жіночому заклопотаного листа до Муціана. Вся ж Італія жде того, що східна армія виступить, щоб урятувати батьківщину. Але Веспасіан не робить нічого, не каже й слова, не рухається. В Італії вона безумовно зуміла б побороти цю дивну флегму; а в цій проклятій, моторошній Юдеї жодна людина не дасть собі ради. Вона настійливо просить Муціана, як римлянка римлянина, своїм розумним та енергійним способом розворушити Веспасіана.
Цей лист був написаний наприкінці травня. На початку червня Муціан прибув до Цезарії. Він теж ураз відзначив, як змінився Веспасіан. Зі заздрісною, збентеженою пошаною він бачив, як цей чоловік ставав тим більшим, чим дужче наближалися до нього великі події. Не без здивування глузував він із його твердості, ваги, ширини.
— Ви маєте філософію, мій друже, — сказав він. — Але я настійливо прошу вас — не філософуйте занадто довго.
Він тикав своєю палицею в невидимого супротивника.
Йому кортіло порушити інтригами зухвалий спокій маршала. Стара заздрість гризла його. Але тепер було вже пізно. Тепер армія присягала іншому, тепер він міг тільки марширувати в тіні іншого. Він знав це, брав себе в руки, підганяв іншого. Дбав, щоб чутки про виступ сирійських і розташованих у Юдеї леґіонів проти західних ставали густіші. Вже називали певні терміни. На початку липня військо мало вирушити.
В середині червня Агріппа з’явився до Веспасіана. Він знову побував у Александрії, у свого друга й родича Тиберія Александра. Увесь Схід, заявив він маршалові, повстає проти Вітеллія. Вражені дикими вістями з Риму, Єгипет та обидві Азії ждуть у буйній, пристрасній напрузі, що благословенний богом рятівник візьметься нарешті до діла. Веспасіан не відповів нічого, дивився на Агріппу, уперто мовчав. Тоді Агріппа став говорити, незвично енергійно: є мужі, що мають тверду волю іти за божим помислом. Наскільки він знає, єгипетський генерал-губернатор Тиберій Александр вирішив 1 липня відібрати у того війська присягу Веспасіанові.
Веспасіан стримував себе, проте його сопіння стало страшно трудним і частим. Він пройшовся туди-сюди; нарешті заговорив, але це звучало дужче як подяка, ніж загроза:
— Слухайте, царе Агріппа, я тоді вважатиму вашого родича Тиберія Александра за державного зрадника.
Він підійшов ближче до царя, поклав йому обидві руки на плечі, дихнув йому своїм важким подихом у обличчя і сказав незвичайно сердечно:
— Мені завдає великого жалю, царе Агріппа, що я глузував з вас, коли ви не схотіли їсти риби з Генісаретського озера.
Агріппа сказав:
— Прошу, розраховуйте на нас, цезаре Веспасіан, на всю силу нашого серця і на всі наші достатки.
Липень наближався. Всюди на Сході ходили чутки, що цезар Отон, безпосередньо перед смертю, заклинав у листі Веспасіана стати його наступником і врятувати державу. Одного дня Веспасіан справді знайшов цей лист серед своєї кореспонденції. Мертвий Отон звертався з великими, проникливими словами до полководця Сходу, що він повинен помститися за нього, покарати розпусного Вітеллія, повинен запровадити порядок, не дати Римові занепасти. Веспасіан уважно прочитав листа. Він сказав своєму синові Титу, що той справді великий майстер; можна прямо мати страх перед його мистецтвом. Він боїться, що одного ранку він прокинеться і знайде документ, у якому він найменовує Тита цезарем.
Настав четвертий тиждень червня. Напруження стало нестерпним. Всі — Ценіс, Муціан, Агріппа, Береніка — втратили нерви, бурхливо шарпали Веспасіана, щоб він нарешті об’явив себе. Важкий чоловік і не ворухнувся з місця. Він давав ухильні відповіді, усміхався, жартував, чекав.
У ніч проти 28 червня Веспасіан дуже таємно викликав до себе Йоханана бен-Заккаї.
— Ви дуже вчений пан, — сказав він. — Я прошу вас ще далі розповісти мені про суть вашого народу та вашої віри. Чи є у вас основний закон, золоте правило, до якого можна звести всі ваші моторошно численні заповіді?
Великий доктор похитав головою, заплющив очі, розказував:
— Століття тому були між нами два славнозвісні доктори, Шаммаї та Гіллель. Один неюдей прийшов до Шаммаї та сказав йому, що він хоче перейти в нашу віру, якщо Шаммаї з’ясує йому суть цієї віри за час, доки він може вистояти на одній нозі. Доктор Шаммаї розгнівано випровадив його. Тоді неюдей прийшов до Гіллеля. Доктор Гіллель згодився. Він сказав йому: «Чого ти не хочеш, щоб тобі робили, не роби того іншим. Це все».