Дівчина Мара, не менш злякана, як він, спитала тихо:
— Йосифе, мій пане, чи повинна я вмерти?
— Дурна, — сказав Йосиф.
Вона сиділа перед ним, матово-біла, жалюгідна, в тоненькій сорочці. Сказала:
— Кров, що мала виходити три тижні тому, не виходить. Йосифе, мужу мій, Ягве послав мені, слухай: Ягве благословив моє тіло. — І як він мовчав, вона додала цілком тихо, смиренно, з напруженим чеканням: — Ти не хочеш мене тримати?
— Іди! — сказав він.
Вона впала. Через деякий час підвелася, попленталася до дверей. Але він, коли вона хотіла йти як була, додав грубо, наказуючи: — Надягни своє найкраще убрання. — Вона послухалася злякано, вагаючись. Він оглянув її і побачив, що вона в поганих сандаліях. — І напарфумовані сандалії, — звелів він.
Веспасіан, у годину, коли вона була в нього, почувався дуже задоволеним, втішався нею усіма почуттями. Він знав, уранці це має статися, вранці мають його проголосити цезарем, і потім він назавжди поїде з цього Сходу, туди, де він потрібен, у місто Рим, щоб там запровадити добрий лад і порядок. В основі він зневажав його, цей Схід, але з певного роду поблажливою любов’ю. Ця Юдея у всякому разі смакувала йому добре, дивна, щастедайна, зґвалтована країна була зручним ослінчиком для його ніг, вона виявила себе здатною підкоритися й давати зиск; і ця дівчина Мара, донька Лакіша, якраз тим, що була така тиха та сповнена презирливої м’якості, подобалася йому. Вія знижував свій рипучий голос, клав її місяцесяйну голову на свої волохаті груди, своїми подагричними руками перебирав, граючись, її волосся, лагідно говорив їй тією парою арамейських слів, які він знав: «Будь ніжна, моя дівчинко! Не будь дурна, моя голубко!» Він говорив це багато разів, якомога ніжніше, але все ж трохи відмислено та зневажливо. Він сопів, був приємно втомлений, звелів їй умитися й одягтися, покликав свого камердинера, сказав її відвести, і через хвилину забув про неї й мирно заснув, чекаючи наступного дня.
Це була дуже коротка ніч, і починало світати, коли Мара повернулася до Йосифа. Вона йшла важко, так, наче несла кожну свою кістку окремо, її обличчя було злиняле, в’яле, наче з вогкої, поганої матерії. Вона скинула убрання. Потім помалу, з трудом, скручувала його, роздирала, з трудом, натужуючись, геть чисто, на маленькі клаптики. Потім взяла сандалії, улюблені напарфумовані сандалії, рвала їх, нігтями, зубами — все це помалу, безмовно. Йосиф ненавидів її, що вона не скаржилася, що не нарікала на нього. В ньому була одна тільки думка: «Геть від неї, далі від неї! Я не підіймуся, доки дихатиму з нею одним повітрям».
Веспасіана, коли він вийшов із своєї спальні, вартові солдати привітали так, як належалося вітати цезаря. Веспасіан оскалився:
— Ви що, хлопці, подуріли?
Але тут був черговий офіцер та інші офіцери, вони теж повторили цезарський привіт. Веспасіан виказав гнів. Але тут з’явилися також деякі полковники та генерали, а на чолі їх Муціан. Всю будівлю раптом заповнили солдати, повен солдатів був широкий майдан перед нею, і знову й знову, дедалі голосніше, повторювали вони цезарський привіт; усе місто охопило бурхливе піднесення. Тим часом Муціан у дуже переконливій і надзвичайно майстерній промові заклинав маршала не допустити, щоб батьківщина остаточно загрузла в багні. Інші підтримували його промову дикими криками, вони натискали дедалі сміливіше, нарешті вони витягли мечі та загрожували, що раз вони вже тепер бунтівники, то вб’ють його, коли він не стане на чолі їх. Веспасіан сказав, звертаючись до них своїм улюбленим способом:
— Ну, ну, ну, не так нагально, хлопці. Коли ви вже неодмінно цього домагаєтесь, то я не кажу ні.
На одинадцять солдатів, що стояли на варті, він звелів накласти за не приписане привітання кару — по тридцять ударів, і видати кожному нагороду — по сімсот сестерціїв. Коли вони хочуть, то можуть відкупитися від тридцяти ударів трьома сотнями сестерціїв кожен. П’ятьох солдатів, що прийняли удари й сестерції, він звелів найменувати фельдфебелями.
Йосифові він сказав:
— Я гадаю, мій юдейчику, тепер ви можете зняти свої кайдани.
Йосиф без великої вдячності підняв руку до лоба, його блідо-смагляве лице було неприкрито похмуре, сповнене обурення.
— Ви від мене сподівалися більше? — глузував Веспасіан. І як Йосиф мовчав, додав грубо: — Розкрийте, нарешті, рот! Я не пророк.