Новотний чув, як затихли в коридорі кроки Марека. Секретар лишився в кімнаті сам.
Він неспокійно засовався на стільці, намагаючись не спускати очей із столу і крадькома зиркаючи на нерухому постать, що лежала в якихось двох кроках од нього.
«Бр-р-р! Що собі думає цей Войта! — Новотний засунув палець за комірець, що давив йому шию. — Примушує людину стовбичити тут, а сам іде пива випити чи ще щось!.. Хай йому дідько, ну й часи настали. І чому це мушу бути саме я?.. Що це, Тламіха ворухнув ногою? Тьху, дурниці! Боже, ну й довго ж все тягнеться, цілу вічність!.. Де там запропастився Войта…»
— Мерзотнику! — почувся зненацька у порожній кімнаті чіткий, але трохи приглушений голос. Новотний здригнувся, підвів голову і раптом тихесенько застогнав, наче поранений кіт: за вікном виднілася темна постать, що простягла до нього руку. Секретар перелякано схопився, але у цю мить хтось спритно вскочив у кімнату… Войта майже торкнувся пальцем лівої скроні Новотного.
Вуса секретаря настовбурчилися, він тричі сплюнув.
— Що це… чого ти дурієш? — мовив сердито. — Ху! Якесь хуліганство!
— Обережно! — спинив його Войта і спокійно відвів до стіни. — Не потопчи тут усе! І не гнівайся на мене, Емілю: мені треба було дещо перевірити наочно, і от бачиш, усе геть-чисто підтвердилось.
— Як ти видерся у вікно? — Новотний усе ще сердився.
— Дуже легко. Ти собі не уявляєш, як це легко зробити, навіть босоніж. Завтра я тобі покажу.
— Але навіщо? — вигукнув секретар. — Якого дідька лисого ти тут строїш дурника, та ще й при небіжчику…
Войта поклав йому руку на плече.
— А тому, Емілю, — відповів Марек серйозно, — що Тламіха не застрелився, його хтось убив!
Годинник на стіні заскрипів, і в цю мить закувала іграшкова зозулька. Підборіддя в секретаря безвладно обвисло.
— Боже милий, — зойкнув Новотний, — цього ще не вистачало! — Він втупився очима у нерухоме тіло.
Войта повільно запалив сигарету і дбайливо сховав згорілий сірник до коробка. Секретар перевів на нього змучений погляд.
— А… ти це точно знаєш, Войто?
— Точно.
Марек узяв Новотного за руку і повів до письмового столу.
— Дивись уважно, Емілю, що це таке?
Новотний нахмурився.
— Чорнильна пляма.
— Правильно. Але ж вона ще трохи волога, точніше сказати, ще не зовсім висохла. Якщо до цієї плями обережно підсунути папірець… бачиш?.. Він вбере в себе чорнило. Отут трохи далі лежить ручка. А ось закритий зошит. Поглянь на нього!..
Обережно, одним нігтем, Войта зачепив кілька сторінок зошита і трохи підняв їх.
Це була бухгалтерська книга, де Тламіха робив різні записи. Останній запис обривався на півслові «…272 кг шинкової ковб». Запис був розмазаний, сліди чорнила виразно відбилися і на сусідній сторінці. А навколо темніло ще кілька дрібних плямок. Войта випростався.
— Ну, що ти на це скажеш?
Секретар мовчки похитав головою. Войта постукав пальцем по столу:
— Якщо усе це добре обмізкувати, то прийдеш до єдино можливого висновку: Тламіха перед тим, як… помер, сидів отут біля столу і щось записував у зошиті. Чому саме перед тим? Бо велика чорнильна пляма на столі ще й досі не висохла! Отже, Тламіха писав, але від цього заняття його відірвали. Причому відірвали несподівано, і він на це реагував блискавично: шинкар, не дописавши слова, відкинув ручку. Подивись, як загнувся кінчик пера, заляпав чорнилом стіл і, мабуть, перекинув чорнильницю. Зачекай, зачекай, Емілю!
Войта озирнувся навкруги і переможно вигукнув:
— А де чорнило? Бачиш, тут ніде немає чорнильниці!
— Справді, немає, — підтвердив секретар.
— Так, — засміявся Войта. — Завтра вранці ми знайдемо її у саду. Але давай повернемося до того моменту, на якому щойно спинилися! Скажи, як ти гадаєш, чи може людина, що збирається заподіяти собі смерть, сісти за стіл і обраховувати свої торговельні справи? А потім враз усе кинути і застрелитись? Так несподівано кинути, як усе свідчить, з переляку?
— Гм. А що коли в нього була така хвороба? — зауважив Новотний обережно. — Знаєш, бувають же припадки? Може, в нього трапився саме такий припадок і він втратив розум?
Войта похитав головою.
— А чорнило! Що, він під час припадку викинув каламарчик через вікно?
Секретар знизав плечима.
— І ще, Емілю, — вів далі Войта, — навіть і це не все. Поглянь: середня шухляда у столі висунута. Не дуже, але все-таки висунута. Вона заважала б тому, хто сидів за столом, і він обов'язково засунув би її. Може, Тламіха писав, а потім, під впливом чогось несподіваного, перервав писання й одразу витяг шухляду. Але навіщо? — Не дочекавшись відповіді, додав: — Ну, скажімо, там лежав пістолет, і він хотів схопити його! Відчуваєш, усі факти свідчать, що тут було чиєсь втручання, а не спроба самогубства?