— Ні, дякуємо. Ідіть спати! — відповів начальник і, повернувшись до Войти, додав: — Варто було б іще сад оглянути.
Вони вийшли у супроводі старшини. Обійшовши будинок, всі звернули увагу на відчинене вікно на другому поверсі. Начальник кивнув головою.
— Отут він виліз на клуню, потім на карниз і у вікно. Це зовсім легко… І назад так само.
Старшина, який стояв трохи попереду, підняв руку.
— Ні, товаришу начальник, — сказав він, уважно розглядаючи землю поблизу стіни, — назад він просто зіскочив. Отут прямо під вікном є сліди.
Вони підійшли ближче. Справді, у глинистому грунті поміж кущиками трави чітко виділялися глибокі ямки і борозенки. Було зрозуміло, що це відбитки каблуків. А борозенка, очевидно, слід руки, на яку чоловік сперся, коли падав, адже вікно було метрів зо три над землею. Трохи поодаль на голому грунті старшина помітив непошкоджений відбиток цілої ступні людини, яка попрямувала від стіни в глибину саду. Очі в начальника спалахнули.
— Зробіть відлив! — доручив він старшині, а сам разом з Войтою рушив далі. Та хоч як уважно не вивчали вони кожну п'ять землі, більше не знайшли нічого. Густа трава, напоєна нічною росою, піднялась, і сліди зникли. Так вони дійшли до хисткого дощатого паркана, що оточував ділянку. За парканом росла вільшина, осика і граб, під захистом яких вуркотів струмок Шумний.
— Так, — зітхнув розчаровано начальник, — отут де-небудь убивця перестрибнув пліт — і шукай тепер вітра в полі!
Не поспішаючи, вони повернулися до старшини, який уже зробив гіпсовий відлив, обійшли весь будинок і опинилися на шляху.
Шофер, тільки-но побачивши їх, завів мотор. Мабуть, не міг дочекатися, коли приїде додому і відпочине після безсонної ночі. Начальник районного відділення повернувся до Войти.
— Я цілком підтримую вашу думку, товаришу поручик, що обидва вбивства зв'язані між собою. Не сумніваюся, що це допоможе вищим органам. А вам дякую за допомогу і зичу якнайшвидшого видужання. — Він подав Войті руку і приязно усміхнувся. Потім заклопотано нахмурив брови. — Щоб не забути, у мене є для вас фото, з тих, що ви зробили біля вежі. Вони просто чудові, хай вам будуть на спомин. — Діставши з портфеля кілька великих знімків, він оддав їх Марекові, а сам усівся поряд з шофером. — Гарна відпустка у вас! — сказав на прощання.
Машина різко рушила з місця, і за якусь мить Войта вже стояв на шляху перед пиварнею сам.
Низьке ранкове сонце сліпило очі. Він трохи нахилив голову і глянув у задубіле обличчя мерця.
Яну розбудила тітка Вожена, що тихо рухалася по кімнаті. Дівчина заплющила очі, вдаючи, ніби ще спить. Тільки коли тітка вийшла, вона сіла на ліжку і, широко розкинувши руки, позіхнула.
Останній день!.. Останній ранок у цьому чарівному куточку, який полюбився їй так, наче з ним були пов'язані чарівні спогади про дитячі роки. Сьогодні опівночі вона вже буде у Празі. А що там?..
Яна перервала свої думки. Такого прозорого ранку, що бурхливо вдирався крізь вікна, не хотілося ні думати, ні мріяти. Хотілося тільки жити, всім єством відчувати життя.
Дівчина скочила босоніж на підлогу і наділа халатик, її тіло пестило сонце, яке прямими довгими променями зазирало до кімнати, і вітерець, що поспішав із саду разом з сонцем. Відчувши на своїй шкірі приємний дотик променів сонця і вітерця, Яна підставила їм своє тіло, наче потокові, що пробивається через греблю, і купалась у них, п'яніючи від чарів природи, ранку і юності…
Раптом на якомусь па дивного танцю вона завмерла, ноги її наче приросли до підлоги; гілки кущів ліщини перед її вікном захитались, і показався Войта Марек. Яна побачила його бліде обличчя і широко розкриті від подиву очі. Якусь мить вони мовчки дивились одне на одного, остовпівши від несподіванки. Нарешті дівчина відскочила, схопилася за ліжко і розгублено натягла на себе ковдру. «Боже, що це я роблю! — подумала стривожено, ледве переводячи подих. — Що це на мене найшло?! Адже я не п'яна, не сплю… я вже на ногах і вже день…»
Вона хитнула головою. Чари зникли, переляк вивітрився. Яна знову була сама собою — практична, незалежна, енергійна дівчина, помірно романтична і майже непомітно сентиментальна.
— З глузду з'їхала ти, дівко, — мовила вона собі серйозно, швидко вдягаючись. — А, вже минуло. Звичайно, кому це на думку спаде, що хтось о пів на шосту буде вештатися по саду? Цей Марек!.. Він завжди впливав трохи на нерви отими своїми прогулянками.
Дівчина схопила купальник і вибігла з кімнати. На веранді сидів Войта.
Яна зупинилась. Вона думала, що Марек уже пішов. Зустріч була для неї неприємна. На мить дівчина розгубилася. Що робити, як поводитися?.. Потім уперто підняла голову. «Не діти! Що сталося, те сталося. Я від того не померла, і він теж. Було б дурістю ходити тепер околясом, удаючи, ніби тобі нічого невідомо, і ламати голову над кожним поглядом. Бр-р-р-р!»