І Яна, розмахуючи купальником, підійшла ближче і спокійно промовила, тільки тон її був трохи задирливіший, ніж звичайно:
— Доброго ранку, товаришу поручик! А ви все ще ходите на свої нічні прогулянки?
— Усе ще ходжу, — відповів Войта із зусиллям, наче пережовуючи твердий шматок.
— Але вам це не на користь, — підколола Яна. — Вигляд у вас, пробачте, поганий.
— Зате у вас, пробачте, чудовий.
— Дякую.
Вона не знала, чи вже довела свою перевагу, чи треба ще щось сказати.
Войта примирливо звернувся до неї:
— Ви щоранку робите фіззарядку?
Яні перехопило дух.
— Ні, — відповіла байдуже.
Марек похитав головою:
— Шкода… це дуже корисно для здоров'я… А тепер — на річку? — почав він про інше, даючи зрозуміти, що попередня тема його не цікавить.
— На річку.
— А мені, якщо ви дозволите, можна з вами?
— Будь ласка, товаришу поручик! — Яна стенула плечима і збігла з веранди. Вони мовчки пішли до хвіртки.
«А він добре поводиться», — подумала дівчина. Вона не могла не визнати, що поведінка Войти їй імпонує. «І взагалі він — не ординарна людина! Цікавий чоловік». Яна спробувала дати йому оцінку на підставі різних побіжних зустрічей протягом цих чотирнадцяти днів.
Вродливий? Навряд, але жінкам може подобатись… А Курка? Звичайно, той скоріше впаде в око, але цей привабливіший. А чи є у нього дівчина? Про це він ніколи не говорив і не одержував листів, написаних жіночим почерком… Хіба що оті, на яких тремтячою рукою було виведено: «Шумаржов. Від матусі…» Скоса вона зирнула на Войту.
Гм, знову зморшка навколо вуст, яка надає обличчю своєрідного виразу!.. Так, так, саме ця зморшка не подобалася дівчині, навіть дратувала. Їхні взаємини були завжди дуже напружені. Яні часто здавалося, що він цинік! І це підтверджувала його манера жартувати. Але ні, ні, сьогодні дівчина переконалася: він порядна людина. Його очі, посмішка… Очевидно, у Войти якісь переживання. «Так, він мені подобається, — підсумувала Яна. — Шкода, що вже треба їхати. Чуєш ти, чоловіче, я дуже хотіла б заглянути у твою душу, взнати, який ти насправді!»
— Послухайте, — порушив її думки Войта, — не називайте мене «товариш поручик…»
— Он як? — здивувалась дівчина. — А як же? Ви ж поручик!
— Поручик, — кинув він, — правда, тітка Вожена вважає, що я капітан, але ви не повинні звертатись до мене так офіціально. Ви ж не співробітниця Корпусу…
— Абсолютно випадково, — погодилася вона.
— І взагалі, мої друзі так мене не називають, а мені здається, що ми стали друзями. Як ви гадаєте?
Яна розгублено знизала плечима.
— Я гадаю… ще ні… але, мабуть, могли б стати.
— Ну, от бачите!
— Але в нас уже не лишається часу.
Войта махнув рукою.
— Часу вдосталь! Ще тільки шоста година ранку, день лише починається, а ви їдете аж пополудні. Називайте мене Войтою! — закінчив він просто. — Адже я вас одразу почав називати Яною.
Дівчина не відповіла. Якийсь час вони знову йшли мовчки.
— Ви що, обмірковуєте ситуацію? — запитав він різкувато.
— Ні, просто дивлюсь, як тут гарно. Думаю, Войто, що наступного року я знову приїхала б сюди залюбки…
— Я також, — промимрив він за хвилину.
Дівчина йшла трохи попереду по траві, що виблискувала ранковою росою, і Войта мимоволі дивився на її ноги.
Зловивши себе на цьому, він спохмурнів і відвів погляд.
«Добре, що Яні треба їхати! — подумав роздратовано. — І сьогодні! Ні, шкода, що вона вже їде…
Войто, Войто, здається, від учорашнього ранку ти занадто багато думаєш про цю дівчину! І це незважаючи на події, які перешкоджали тобі думати про неї.
Так, справді, події останніх двадцяти чотирьох годин треба обмізкувати… Тут розгортається серйозна історія, надзвичайна подія. Ти випадково наштовхнувся на неї, і до твоїх рук попав кінець нитки. Нічого не поробиш, доводиться визнати — попрацював непогано! І не дивно, адже ти, наче заряджений акумулятор, гинув від туги за справжньою працею. І коли праця знайшлася, поринув у неї з головою. Так воно й мусило бути. Але тепер, — що тепер, друже? Що далі? Признайся, хобі нестерпно важко визнати, що це кінець! Остаточний і безповоротний… Бути тобі віднині лише відпочиваючим і видужуючим, а в перспективі архіваріусом або якимось чинушею. Тиловою крисою…»