— Пробачте, Войто, чого ви ось уже, мабуть, в п'ятнадцяте мугичете одну й ту саму пісеньку? — запитала раптом Яна.
Він здригнувся.
— Я? А яку?
— Здається, «Коли б це був Баворов, куди там Воднянам…»
— «… цілував би я тебе днями і ночами», — закінчив Войта усміхаючись. — Он, значить, яка. Ну, цієї я наспівався колись у хорі…
— В молодіжному? — поцікавилась Яна.
— Звичайно. У сорок восьмому році ми навіть перше місце зайняли. — І Войта заспівав, мабуть бажаючи довести, що сталося це не випадково. Дівчина замислено дивилася на нього.
— А ми в нашій групі ось уже два роки намагаємось організувати хор, і все марно.
Войта зупинився.
— Так ви член Спілки молоді?
— Аякже, — засміялась Яна. — Навіть маю доручення — культсектор!
— І я теж керував культсектором, — вигукнув Войта, — чотири роки. — Він почухав чуб і раптом ніжно посміхнувся дівчині прямо в вічі. — От бачиш, мені з самого початку хотілося говорити тобі «ти», і тепер я знаю чому. Сподіваюсь, і ти не заперечуватимеш, адже члени Спілки не повинні звертатись один до одного, як дипломати на прийомі!..
Яна уважно глянула на Войту.
— Якщо ти вважаєш… — мовила просто, ледь ворухнувши плечима. — Рискну. А ти… ти ще й досі член Спілки?
Він підняв палець угору.
— З дванадцятого травня сорок п'ятого року! — урочисто виголосив. І скромніше додав: — Звичайно, за статутом я вже трохи переріс. Квитка в мене немає, але я ще молодий!
Дівчина зайшлася веселим сміхом. Він приєднався до неї. Було хороше стояти на вранішньому лузі під сонцем та вітром і сміятись отак удвох з цією дівчиною…
— І давно ти… переріс? — запитала вона задерикувато. — Скільки тобі, власне, років? Адже ми не дипломати на прийомі, і я можу запитати про це.
— Не дуже багато, — зауважив Войта непевно.
Яна скривила носа:
— Якщо, скажімо, середнього віку, то ще не страшно.
Він глянув на неї і спохмурнів.
— Тридцять років мені.
— Тільки? — протягла вона з подивом, який не можна було назвати нещирим або лестивим.
Сьогодні від самого ранку Войта відчував себе якимось роздвоєним, здавалося, ніби кожна частина його свідомості займалася своєю особистою справою: одна — вранішньою природою, що заспокоювала, друга — дівчиною, яка непокоїла, третя… так, була ще й третя, і оця третя найгірша, вона мусила дати відповідь на питання: а що ж далі?
Що ж далі?.. Піти додому, лягти, взяти книжку і викинути все з голови? Те, що ти почав, закінчать інші. Але проти такого рішення повставало усе єство. «Я хочу закінчити те, що почав сам! І не лише це, я хочу показати, довести тому, хто збирається викинути Войту Марека із строю тільки через те, що машина переїхала йому ноги! Але чи можу я, чи маю право?..»
— Ну, так, — сказала Яна, зупинившись, — тепер ти тут хвилину постій, я тебе гукну потім! Але що з тобою? Войто, що трапилося?
Він наче прокинувся від сну.
— А?.. Нічого. — Марек труснув головою і подивився на дівчину невидющими очима, — Нічого, просто я дещо згадав. Пробачте мені, пробач, Яно, я мушу щось зробити. До побачення!
Войта швидко побіг, але ще раз обернувся.
— Я тебе проводжатиму на вокзал до Піхова! — вигукнув уже весело. — Ми ще набалакаємося досхочу! — Марек щодуху помчав у напрямку будинку відпочинку. Ноги пронизав гострий біль, але він не уповільнював ходу. Біг, перемагаючи біль.
Він мусив бігти.
По-перше, тому, що нарешті вирішив, остаточно вирішив, тепер з кожним кроком підходив ближче до розв'язання справи, яку відтепер вважав справою усього свого життя. По-друге, тому що відчував на собі погляд дівчини і не міг не витримати, він мусив, мусив бігти! Нарешті тому, що мозок свердлили думки: втрачено стільки часу! Чи буде ще там слід ступні — чіткий і непошкоджений?
Єдиний пункт, від якого можна вирушити до невідомості!..
На воротах будинку відпочинку стояв старшина Міхалек. Заклавши руки за ремінь, що оперізував його опасисте черевце, він недовірливо дивився на небо і був трохи схожий на вирізьбленого індійського божка. Якось стурбовано старшина попрямував назустріч Войті.
— Зараз пів на сьому, — замість привітання сказав Войта, віддихуючись і намагаючись швидше проминути Міхалека. Але той тільки хитнув головою і пристроївся до Войти. Він навіть прийняв швидкий темп, яким ішов поручик. Кілька хвилин вони бігли пліч-о-пліч невтоптаною глинистою стежкою.
— Не доспав я сьогодні, — засопів нарешті червонолиций старшина. — Чув увечері про неприємність. Кажуть, Тламіха наклав руки на себе…