«І що він тут виглядає?» — міркував старшина, скоса поглядаючи на Войту.
— Товаришу Міхалек, тут ми розійдемось, — сказав офіцер несподівано. — Підемо вздовж цих чагарів, я праворуч, ви ліворуч.
— Так, — не стримався Міхалек, — а що ж я шукатиму?
— Гілочки.
— Гілочки?!
Тон, яким запитав Міхалек, був надзвичайно красномовний. Войта усміхнувся. Коли б цей добряга старшина так поводився під час гри в шахи, він давно б уже розсердився. Але на роботі Марек був невразливий.
— Гілочки, — повторив він спокійно. — Ми мусимо знайти поламані гілочки. Для цього треба бути надзвичайно уважним. Якщо знайдете, гукніть! — І він поволі рушив у протилежний бік.
Але не встиг пройти й десяти метрів, як озвався старшина:
— Отут щось є!
Войта підійшов. З осикового куща, на який вказував Міхалек, звисала зламана, напівзасохла гілочка. Войта ретельно її оглянув.
— Це не воно, — хитнув головою. — Зламані гілочки, які ми шукаємо, повинні бути свіжішіми, їх має бути більше… і, гадаю, вони повинні бути ближче до землі.
Войта повернувся і помалу пішов далі. Ніде нічого. За хвилину знову почувся голос старшини.
Міхалек стояв метрів за п'ятдесят і махав рукою.
— Ну, а це воно? — запитав, коли Войта підбіг.
Гілочки були зламані саме так, як Войта уявляв собі. Він підняв кілька і почав обережно лізти в чагарник. Грунт там був вогкий, драглистий. Міхалек на прохання поручика розсунув кущі над його головою. Трохи посвітлішало, і Войта побачив кілька нерівних борозен, які перепліталися, а майже поряд була глибока, округла ямка.
Войта не поспішаючи поступився місцем старшині.
— Ну, що ви на це скажете, товаришу Міхалек? — спитав він.
Почулося якесь незрозуміле мурмотіння.
— Гм, схоже на те, що тут щось лежало, — озвався нарешті старшина.
— Так, а чи не могло б це щось бути, скажімо, велосипедом?
Запала тиша. Потім Міхалек глянув на Войту.
— Не те, що могло б, — нарешті промовив він, — а цілком точно тут був велосипед! Є чіткий відбиток шин. А оця ямка — від керма. — Міхалек почухав собі лисину і свиснув.
Войта підкачав холоші брюк.
— Цією стежкою вбивця поїхати не міг. За селом вона з'єднується з шляхом на Піхов. А що там, за річкою?
Марек по коліна у холодній воді перетнув потік. Добряга старшина стежив за офіцером, стоячи на березі. Він розумів, що й до чого. «Погляньте ви на цього поручика! Голова в нього на місці, мабуть, і в нас не розгубився б…»
По той бік потоку був стрімкий берег. Кам'яниста дорога петляючи вела до лісу.
Войта, потупцювавши босими ногами, гукнув:
— Товаришу старшина! А куди веде оця дорога?
Старшина окинув поглядом пагористий виднокруг.
— Можливо, до Вранова. Я чув, що це приблизно десь годинки дві з половиною ходи.
Войта повернувся, і вони мовчки рушили назад.
Слова були зайві. Чоловіки перелізли через паркан і пішли садом.
Марек відчував, що далі так не можна. Треба проаналізувати від «а» до «я», знов обмізкувати кожну деталь, кожен помічений факт, спробувати встановити, що він може сказати додатково. Усе це конче потрібно. Інакше… Інакше кінець.
Наостанку він ще раз нахилився над слідом, єдиним свідком того, що тут відбулося. Але сліду не було!
Войта оглянувся. Поблизу, сварливо кудкудакаючи, греблися кури. Це вони розгребли і слід.
Раптом під жмутиком трави біля ніг щось заблищало. Не поспішаючи, Марек підняв металеве кружальце діаметром сантиметра три. Обтерши його, помітив, що на ньому викарбувано якесь зображення.
— Дивіться, яка чудернацька монета, — зауважив Міхалек, заглядаючи через плече.
Справді, це була монета. На одній стороні було викарбуване зображення людини, що сиділа на троні, тримаючи у лівій руці довгий спис. Мантія чи тога спадала хвилями і закривала ступні ніг.
Войта перевернув монету. На звороті він побачив якісь літери. Тільки піднісши монету ближче, зміг розібрати: «А-Н-Т-О-Н-І-У-С… АНТОНІУС. Антоніус…» Більше нічого прочитати не пощастило.
«Що ж це значить, і як вона тут опинилась?»
Та враз Марек чітко уявив собі, як ця монета могла сюди потрапити! Він судорожно стис кулак. Тепер монета мала для нього незмірно більшу ціну, ніж колись для людей, що купували за неї хліб, вино, любов, коли заради неї працювали, страждали, воювали і вбивали…
Нескінченно широкий, безмежно складний світ, в якому, не стихаючи ні на мить, вирує життя…