В ту мить, коли загублений серед шумавських лісів Войта Марек судорожно стискав у долоні дрібну стародавню монету з написом «АНТОНІУС», у світі відбувалася сила-силенна різних подій.
Багато з них перебували між собою у прямій залежності, але людський розум не в силі збагнути це. Отак і Войта — він не мав уявлення про те, що відбувається саме цієї хвилини, хоч його це стосувалося безпосередньо.
Двадцять п'ять хвилин на дев'яту…
Капітан Котрбатий викликав до себе підпоручика Гомолу і старшину Коукола, щоб порадитися з ними.
Біля вілли Каміла Горачека в парковому кварталі дзвонять електромонтери; вони вдягнені у сині комбінезони, через плече перекинуто кабель. Побачивши домовласника, електромонтери всміхаються.
— Пробачте, треба оглянути електропроводку…
У Гохберзі поблизу Штуттгарта, на горищі невеличкого замка сидить чоловік біля короткохвильової радіостанції. Після багатьох марних викликів він з досадою відкладає ключ, а офіцер за його спиною гризе кінчики вусів…
Зденек Матоуш, надпоручик Н-ської винищувальної ескадрильї Н-ського авіаполку чехословацької армії, прокидається після чарівної ночі, якої він ще ніколи не переживав; красуня поряд уже не спить, вона пригортає його, всміхається темними очима, і молодий льотчик у її обіймах забуває про дружину, що за сто кілометрів звідси саме гріє молоко для синочка, який вимахує брязкальцем у чистенькому ліжку…
В готелі «Під терням» на Соколівській вулиці сидить завзятий клієнт; він був тут учора, був позавчора, пив, їв і читав газети тижневої давності. Сьогодні він знову сидить тут і замовляє вже третю чашку кави…
Все це відбувається тієї самої хвилини, коли Войта Марек стискає в долоні стару монету. Все це має безпосереднє відношення до нього, до його думок, до його майбутнього, але він про це й не підозрює.
А вбивця Вацлава Тламіхи спокійно читає книгу, закинувши ногу за ногу, струшує до попільнички попіл із сигарети. Жінка, що сидить навпроти, запитує, чи не можна зачинити вікно. «Прошу, милостива пані», — відповідає він і люб'язно простягає руку, щоб зачинити вікно купе…
Войта Марек сидить у задумі за шахівницею. На веранді нікого. Всі відпочиваючі сьогодні вирушили в туристський похід на вершину Дивака. Щоправда, старшина Міхалек подався спати, треба ж бо компенсувати страсті минулої ночі, а надпоручик Курка біля садового паркана ламає білий бузок для букета, він боїться проґавити сьогоднішнє прощання, яке, на жаль, настає так рано…
На веранду вийшла тітка Вожена. Побачити її за межами кухні, ба навіть без фартуха, а в синьому квітчастому платті — справді надзвичайна подія. Але Войту не цікавлять надзвичайні події; він сидить, спершись підборіддям на руки, втупивши очі в розквітлий каштан. Він наспівує весь час одну й ту ж пісню:
Тітка Вожена мовчки дослухує пісню:
Потім, усміхаючись крізь сльози, промовила:
— Господи, яка гарна, сумна пісня!.. А я й не знала, пане капітан, що ви так чудово співаєте.
Войта здригнувся і наполохано підвів голову. Що там, що? Співати? А, доброго ранку, тітко Вожено! Та я ж не співаю…
— Ну, не заперечуйте, не заперечуйте! — сказала жінка з материнською ніжністю. — Та я й не дивуюсь. Людині завжди сумно, коли вона весь час одна, наче тичка з паркана, і коли в неї немає вірного друга, з яким можна порадитися при потребі. Я співчуваю, бо сама усього цього зазнала… — Вона дістала білосніжну хусточку, щоб витерти очі, а Войта занепокоєно відсунувся.
— Так, так, — промимрив він удавано розсудливо, з жахом помічаючи, що тітка Вожена підсовується ближче.
— Так, так, це ви правильно сказали, пане капітан, — похвалила вона Войту, — відразу видно, що ви солідний чоловік, а не який-небудь фанфарон, що тільки й бігає за дівчатами. Еге, я могла б вам розповісти про сумні хвилини в житті людини! От і за свою дівчинку, за Янічку, починаю турбуватись. Адже вона сама-самісінька в цілому світі, немає в неї близької людини, ну, звичайно, крім мене; її мати, небіжчиця, була моєю сестрою. Я кажу Яні: виходь заміж, немає щастя в світі, окрім подружніх пут. Та й дівчина порядна, охайна, моторна, дивлячись на неї, не один вже облизувався. Але вона — де там! Нинішнє покоління чоловіків нічого не варте, а Янічка прагне знайти чоловіка солідного, розумного. Так вона й каже. І я за це її хвалю, бо так і треба, як ви гадаєте, пане капітан?