— Срібна?
— Так. Адже тоді з алюмінію гроші не карбували! Ця штука може бути дуже цінною, Войто. Хоч я й не дуже розуміюсь, але скажу, що п'ятдесят крон за неї можуть дати…
Войта кивнув головою і заляскав пальцями:
— Ти маєш на увазі цю нуміз… нуміз…
— Нумізматику, — погодився Новотний. — Є люди, які збирають старі монети, так само, як, наприклад, марки. Я одного разу читав…
Але Войта вже не слухав. У голові зринали ідеї, які він навіть не мав часу обмізкувати, настільки його охопило занепокоєння. Ну, звичайно ж, він повинен був це зробити!
Не можна було відступати з самого початку.
— Емілю, отой шлях, що за струмком, іде на Вранов? — запитав Марек нетерпляче.
Секретар перервав на мить свою лекцію, якій не видно було кінця.
— На Вранов! — відрубав ображено.
Войта підвівся з місця:
— А через Вранов іде поїзд або автобус?
— Їй що, збожеволів? — не витримав Новотний. — Я йому пояснюю, що таке нумізматика, а він дуріє. Звичайно ж, у Вранові є залізниця, адже тільки через Вранов ти міг потрапити до Піхова, коли їхав сюди. Це два перегони перед Піховом. То на чому ж я спинився?..
— Хвилинку! — вигукнув Войта і побіг у будинок. Секретар спересердя смикнув себе за вуса:
— Ну й чемність… — Але не встиг він вилаятись, як Войта вже знову стояв біля нього. Замість спортивної форми на ньому був звичайний костюм, піджак він накинув на плечі.
— Емілю, — звернувся він до секретаря. — Дай мені на якийсь час велосипед!
— Ще чого! — розсердився Новотний. — Я прийшов до тебе серйозно поговорити про всі ці речі, а…
— Мені треба поїхати до Вранова. — Войта, приголомшивши секретаря каскадом слів, пообіцяв, повернутися надвечір. Лише після цього Марек скочив на велосипед і помчав у напрямку Шумаржова.
Біля воріт він мало не наїхав на тітку Вожену.
— Але, пробі, пане капітан, куди ж ви? — заволала добросердечна жінка.
— Я приїду. А якщо не встигну, прибережіть мій обід, — вигукнув Войта.
— Поверніться до пів четвертої! Ви ж пам'ятаєте…
— Повернуся, повернуся! — кинув Войта, натискуючи на педалі. Він і не підозрював, що вже ніколи сюди не повернеться.
Після вісімдесяти хвилин виснажливої їзди Войта побачив Вранов. Зійшовши з велосипеда, він умився в невеличкому ставку і, уважно оглянувши місцевість, відчув розчарування.
Вранов виявився маленьким селом, значно меншим за Шумаржов. Воно лежало, притиснувшись одним боком до схилу, і шлях, яким приїхав Войта, вів не в село, а до невеличкого будиночка з дерев'яною прибудовою. Семафор біля будиночка свідчив, що це і є врановська залізнична станція.
Войта зітхнув і помалу рушив до станції, штовхаючи велосипед попереду.
На колодах перед вокзальчиком сидів літній засмаглий чоловік, його обличчя, вкрите глибокими зморшками і облямоване кущистими бровами, нагадало Войті тутешній край. Чоловік попахкував чудернацькою люлькою, втупивши погляд у безмежний простір. Він не звертав на Марека ніякісінької уваги.
Войта розгублено зупинився. Брудний розстебнутий кітель, що висів на плечах дядька, мабуть, був колись цісарсько-королівською уніформою.
— Пробачте, ви тутешній залізничник? — Здавалося, чоловік, який відпочивав на колодах, глухий. «Та несподівано він глибоко затягнувся і, випустивши хмару диму, процідив крізь зуби.
— Так.
— А чи не скажете, коли пішов останній поїзд на Клатови?
Залізничник промовистим рухом сукуватого пальця показав через плече кудись назад. Войта глянув у тому напрямку і побачив обдертий аркуш паперу, на якому вгорі красувався сміливий напис: «Розклад руху».
Марек підійшов ближче. Розібратися в розкладі руху врановської станції й справді не було проблемою, Войта одразу встановив, що в напрямку Піхов — Клатови щодня проходять три поїзди: о 6.10, о 12.35 і о 17.03. Він глянув на годинника — без чверті одинадцята.
Войта замислився. «Чи міг убивця Тламіхи встигнути на перший поїзд? Безперечно! Він і вночі міг подолати цей важкий незручний шлях і приїхати у Вранов перед третьою годиною ранку. Войта ще раз оцінив трюк «резерву» з підстроєним самогубством. Звичайно, йому треба було завести в оману слідчі органи, або принаймні використати їхню розгубленість до шостої години ранку. Якби одразу встановили, що це вбивство, то органи безпеки ще вночі блокували б навколишні дороги і зробили б неможливим або принаймні утруднили його відступ.
Зупинивши погляд на відірваному шматку розкладу поїздів, яким погравав вітер, Войта, ніби звертаючись до нього, урочисто проголосив: