Станда не мав ніякісінького уявлення про Буреша, але розуміюче кивав головою.
— Цікаво, цікаво. Ну, а от скажіть, чи не ходить сюди останнім часом який-небудь незнайомий? Я маю на увазі більш-менш регулярно…
— Маєте рацію, ходить, — промовив заклопотано пан Шматлік. — Взагалі я його не знаю, він з'явився несподівано днів п'ять тому і відтоді буває щодня. Майже цілий ранок сидить тут, п'є каву, а після обіду приходить знову. Сьогодні був від восьмої ранку до пів на дванадцяту…
Коукола це повідомлення зацікавило. Кілька коротких запитань, і в уяві Станіслава постав образ цього гостя: молодий блондин з ріденьким волоссям, невисокий на зріст, під оком бородавка, на руці великий перстень з чорним каменем. Читає, мовляв, геть усі газети, що є в ресторані, і розгадує в них кросворди.
— Добре, пане Шматлік, — мовив старшина, — я вам ще подзвоню, і якщо цей дивак буде тут, зайду поглинути на нього. — І щоб умотивувати свою зацікавленість, додав конфіденціально. — Розумієте, закручується одна штука…
Досвідчений офіціант примружив око.
Станда повернувся до столика і, не послаблюючи уваги, випив пиво. Він уже заплатив, коли двері з тріском розчинилися і хтось зупинився на порозі.
Старшина мало не зойкнув од подиву і несподіванки: це був схвильований надпоручик, що налетів на нього годину тому на Сметановій_набережній!.. Тепер він здавався спокійнішим, але Коукол нараз помітив розпач і розгубленість у його очах, гримасу напруженості на обличчі. Надпоручик зупинився біля стойки, замовив горілки, одним духом перехилив чарку і разу вийшов. Коукол вислизнув за ним. Він побачив, як той увійшов у будинок навпроти.
Станіслава охопило дивне почуття занепокоєння і гострої цікавості. Не вагаючись ні секунди, він невеличким півколом перетнув вулицю і теж зайшов до будинку. Під'їзд типового будинку початку століття обдав його холодом і специфічним запахом.
На сходах почулися кроки людини, що піднімалася вгору. Навшпиньках Станда рушив слідом, намагаючись визначити відстань. Та раптом над ним сухо грюкнули двері.
Коукол обережно піднявся на третій поверх і в нерішучості зупинився: це могло бути й тут, а може — поверхом вище. На площадку сходів виходило четверо дверей. Коукол підійшов, прочитав таблички з прізвищами власників квартир, але вони нічого йому не сказали. Те саме він зробив і на четвертому поверсі, і знову нічого. Тоді він заплющив очі і з відкритим ротом почав прислухатись. Скрізь було тихо.
Старшина починав вагатись. Власне, він не мав ніяких причин залишатися тут, але щось примушувало бути насторожі. Нарешті Станда прийняв компромісне рішення — піднявся ще поверхом вище і загадав собі почекати півгодини. Якщо за цей час нічого станеться, тоді… Але так довго чекати йому не довелось. Хвилин через десять долинули приглушені голоси. В них чулася збудженість, але окремі слова розпізнати було неможливо. Невдовзі стрімко розчинилися двері, і старшина помітив синю форму. Він одступив на крок і зупинився. Чоловічий голос, що, безперечно, належав молодому льотчикові, вимовив слова, в яких чувся такий жах, ненависть і жаль, що Станду аж струснуло.
— Не маєте права! Не маєте права!
Грюкіт захлопнутих дверей поглинув тупіт ніг людини, що заспішила вниз по сходах.
Коукол так розгубився, що не роздумуючи кинувся слідом за офіцером. Та майже біля виходу схаменувся: не можна, ні в якому разі не можна! З жалем він провів поглядом надпоручика, який швидко віддалявся. Що поробиш, не можна! Адже не виключено, що за льотчиком хтось стежить з вікна.
Старшина якусь хвилину постояв у під'їзді. Гаразд, принаймні він дізнається, у кого був цей надпоручик. Сьогоднішня історія цікавила його дедалі більше. Він зачекав ще хвилин п'ять, потім знову піднявся на четвертий поверх.
На дверях квартири, з якої вийшов офіцер, була звичайна табличка: «Ела Вагантова». Станда зітхнув, насунув на лоба капелюх так, щоб не видно було його рудої чуприни, і натиснув дзвінок. За хвилину двері напіввідчинились, і в них з'явилася чорнява дівчина з карими очима. Ні, скоріше не дівчина, а молода жінка, бо для своїх юних років вона була надто зрілою і розквітлою. Коуколу перехопило подих — мабуть, ніколи він ще не бачив зблизька такої досконалої жіночої краси! Але тут же отямився:
— Пробачте, будь ласка, що я у вас відбираю час, — промовив він вкрадливо, — але я переконаний, що нарешті ви будете вдячні мені! Я хотів запропонувати вельми вигідні види страхування, скажімо, на випадок каліцтва, пожежі, втрати…