На обличчі жінки з'явився вираз роздратування. Вона мовчки грюкнула дверима. Старшина перепочив. Для певності подзвонив і в інші квартири. На щастя, у двох не було нікого вдома, а в третій бабуся мовила сухо:
— Я, дорогий пане, не звикла розтринькувати гроші.
В розпачі залишав Станда цей будинок. Може, він натрапив на звичайну любовну історію? Але в це не хотілося вірити. Він згадав розірване фото. Ні, навіть те, що він побачив на ньому, чомусь йому не подобалось…
У цих болісних роздумах Станда повертався до своєї установи. В коридорі зустрів сержанта Лацину.
— Про Піттермана ні слуху ні духу, — мовив до нього молодий сержант похмуро. — Знову йдемо туди з Богоушем на всю ніч. Тьху, я вже дивитися не можу на цей курник!.. Що з тобою, чоловіче?
Коукол зупинив на Лацині невидящий погляд.
— Я так собі мислю, може, це надзвичайне щастя, що саме сьогодні у мене розболівся зуб! — мовив він і зник за дверима.
Сержант Лацина знизав плечима.
Прямо з клатовського вокзалу Войта кинувся на пошуки. Міста він не знав, але все-таки сподівався, що швидко знайде те, що шукав. Та пробігавши з годину, Марек знов опинився на тому самому майдані, звідки й починав свої пошуки. Тепер він уже не покладався на щастя.
Запитав кількох місцевих жителів, але жоден з них не міг йому нічим допомогти. І тільки один, молодий студент, повів його у бічну вуличку і показав маленьку крамничку. Войта зупинився біля антикварного магазину.
Уважно оглянув невеличку вітрину, захаращену речами. Тут була сила-силенна порцелянових горняток, чашечок, коновочок, на яких розгулювали неймовірно барвисті маркізи в білих перуках, у рожевих альтанках горнулись одне до одного закохані, а ангельська пастушка зоріла небесними очима. Виблискували тут золотом персні, гранатові браслети, срібні ложечки і медальйони, оздоблені мініатюрними портретами давно померлих красунь. Кинджали і сарацинські мечі змагалися в стародавності з пістолями, за допомогою яких, можливо, ще Васко да Гама поширював християнство серед варварів. По хвилях мережива летів тонкої роботи просмолений корвет, на якому червоним світлом світився ілюмінатор капітанської каюти. На ланцюгах висіли ажурні ліхтарі, лампи, крислаті канделябри. А на подушках з темно-синього оксамиту — Войта від хвилювання ковтнув слину — лежали талери, гроші, динари, драхми, песети і пам'ятні золоті медалі різних розмірів.
Марек розважливо запалив. Збудження охопило його, наче людину, що засіла за таблицю виграшів лотереї і починає шукати свій номер. Відчуваючи хвилювання, Войта навмисно затягувався, повільно випускав дим, ретельно струшував цигарковий попіл. Він використовував кожну секунду, щоб заспокоїти нерви. Войта добре знав, що для роботи, якій він присвятив своє життя, це необхідно. Отже, якщо стародавні монети «невідомого» взагалі можна брати до уваги в логічних умовиводах, то висновок тут може бути тільки один: злочинець не брав їх з дому або з того місця, звідки він у супроводі «триста сімдесят сьомого» виїздив на операцію! Він придбав їх десь по дорозі. А оскільки не було сумніву, що ворожа група діє у якомусь великому місті, скажімо, у Пльзені або навіть у Празі, то злочинець тинявся там, де можна такі монети купити. Зрозуміло, що така нагода не могла трапитись у поїзді. Значить, він перервав поїздку в місті і мав кілька годин вільного часу. Таке буває, коли потрібна пересадка. А в напрямку Піхова пересадку треба робити саме в Клатовах. З поїзда на поїзд тут пересісти не можна.
Отже: якщо злочинець не знайшов цих монет і не купив їх зовсім випадково, скажімо, в поїзді, значить, він мусив їх дістати саме в цьому місті. З точки зору психології це цілком правдоподібно. «Що робить людина, яка змушена чекати поїзд дві години в невеличкому місті? — думав Марек. — Використовує час згідно з своїми уподобаннями. Один сидить у ресторані і попиває улюблену каву, другий біжить оглянути ратушу, я, скажімо, обійшов би всі книгарні… А якщо невідомий справді має якесь відношення до нумізматики або до старожитностей?..»
Войта затоптав недокурок і зайшов у крамничку.
Не встиг він навіть роздивитись, як з-за прилавка піднявся, відклавши книгу, довгов'язий чоловік.
— Чим можу бути корисний, прошу?
— Я хотів би… мене цікавлять старі монети, — сказав Войта. Господар, старий чоловік з обличчям, густо поораним зморшками, кудись почвалав і, повернувшись, поклав на стойку довгу оббиту чорним сукном шкатулку.
Наче солдати на параді, в ній вишикувалися найрізноманітніші монети. Войта нахилився, уважно розглядаючи їх. Але схожої на знайдену монету з написом «Антоніус» тут не було. Удаючи, ніби вивчає цінності, Войта гарячково міркував. Він не знав, що робити далі. В розпачі зиркнув на книгу, яку продавець відклав убік, і, прочитавши назву «Гуситський революційний рух», випростався.