Марек купив три листівки і написав одну з коротким вибаченням Емілю Новотному, другу Їрці на державне господарство і третю адміністрації будинку відпочинку — невідкладна справа, мовляв, змусила його виїхати до Праги, як тільки все влаштується, він негайно повернеться. Разом з листом Любошеві він кинув їх до поштової скриньки.
Потім сів у ресторані і записав усю розмову з антикваром, поновлюючи в пам'яті кожне слово. Стосик попередніх нотаток, відомостей і протоколів збільшився на три аркуші. Войта посміхнувся. Ще трохи, і він матиме в кишенях справжній архів. «Правильно, правильно, треба привчатися, незабаром це згодиться!»
Але сьогодні навіть найпохмуріші перспективи не могли зіпсувати Войті настрою. Він буквально світився гордістю щасливого мисливця і як належне сприйняв те, що йому посміхається дівчина, яка сидить за сусіднім столиком: «Авжеж, ти й справді непоганий хлопець, Войто! — думав він з якоюсь хлопчачою задирикуватістю. — Хотів би я бачити когось іншого, хто через ці джунглі пробився б аж сюди і, можливо, проб'ється ще далі!»
Марек не вагаючись замовив чарку сливовиці, а коли перехилив її, нескромність його зросла. «І далі так робитиму, — вирішив він погордливо, — аж поки не прийде сам заступник і не попросить, щоб я лишився на своєму місці! Я вам покажу, як запихати мене до архіву!»
Нарешті прибув поїзд.
Войта вскочив у найближчий вагон і, йдучи коридором, раптом зустрівся поглядом із знайомими очима. В купе сиділа Яна.
— Звідки ти тут узявся, Войто? — вигукнула дівчина здивовано, але тут же холодно зауважила. — Ви не вмієте додержувати слова, товаришу Марек. Залишаєте дівчину, навіть не пробачившись. Обіцяєте провести до вокзалу, а потім їй доводиться самій плентатися лісом! Добре, є ще такі люди, як надпоручик Курка і…
Войта махнув рукою.
— Та я ж спеціально сюди й приїхав, щоб супроводити тебе до самої Праги, — збрехав він. — Проводжати — так уже по-справжньому!
Поїзд мчав на північ. Довшими ставали тіні від укосів і урвищ, а Войта сміявся, розповідав, щедро сипав дотепами, радував чудовим настроєм. Яна не переставала дивуватися, невже на все це здатний цей чоловік? Нарешті Марек замовк і обперся спиною об стінку вагона так, що його голова опинилася поряд з головою дівчини. Коли ж востаннє ти ще був такий щасливий, Войто? А колеса вагонів вистукували:
Уперед… уперед… «резерв»… «резерв»… Я-ніч-ка!
— Товаришу начальник, підпоручик Гомола прибув за вашим наказом!
— Товаришу начальник, старшина Коукол прибув за вашим наказом!
— Сідайте!
Капітан Котрбатий ледь підвів голову. Підлеглі обмінялися коротким поглядом: «Еге! Трапилося щось незвичайне!» З дещо пригніченим почуттям вони сіли до круглого стола, за яким звичайно відбувалися наради. В тиші кімнати надто голосним здавалося цокання годинника…
Нарешті капітан склав папери, випростався і почав мовчки походжати по кабінету. Потім зупинився перед Гомолою:
— Ну, то де ж Піттерман?
Гомола почервонів і відкрив рота, але відповісти не встиг. Котрбатий махнув рукою і знову швидко заходив по кімнаті. Коукол з інтересом почав вивчати темні розводи на дошках столика… На запалому й блідому обличчі підпоручика Гомоли можна було легко прочитати його думки, безперечно, невеселі. Він чомусь пригадав кінофільм, який нещодавно бачив. Спокусив його піти подивитися цей фільм підзаголовок афіші «Захоплююча історія про поєдинок органів безпеки з чужоземною розвідкою». Але з кінотеатру він вийшов розчарованим. В «історії» не було нічого захоплюючого, а співробітники безпеки, що діяли у фільмі, викликали у підпоручика іронічну посмішку. Це були відважні красені з глибокодумною зморшкою між бровами, наполегливі, спокійні і всезнаючі; вони завжди з'являлися на потрібному місці і стежили за діями диверсантів з такою ж певністю, з якою лікар спостерігає в мікроскопі рух вірусів. Рівно за три хвилини до кінця кіносеансу працівники безпеки схопили негідника, і він, остаточно викритий, дозволив сунути себе в автомобіль і відвезти назустріч неминучій долі. Гомола тоді ще посміхнувся — цей замаскований агент поводився серед людей так, що навіть бабуся зрозуміла б, що він щось замишляє. А втім!.. Гомола зітхнув.
Тепер, спостерігаючи за Стандою Коуколом, він подумав: «Хіба може хто-небудь припустити, що оцей рудуватий молодик, якому не даси більше двадцяти років, є одним з найкращих і найхоробріших людей? Або, скажімо, капітан… Скільки разів йому з вдячністю тис руку сам міністр, а зустрівши на вулиці Карела з його цілком ординарним обличчям, з цукеркою за щокою, подумаєш, що перед тобою банківський службовець або чиновник з управління будинками…»