Котрбатий поволі відкладав фото.
— Товариші! — почувся раптом переляканий голос. Усі наполохано обернулися.
Станіслав Коукол сидів, втупивши погляд у фотографію, яку тримав у простягнутій руці.
— Товариші! — Він підвівся, його очі забігали з одного на другого, поки не зупинилися на капітанові. — Ось відповідь на одне з важливих питань, що цікавлять нас, — мовив він уже зовсім спокійним голосом і поклав знімок перед начальником. — Це — Алоїз Піттерман.
Войта прокинувся.
Кілька секунд лежав, ніби не усвідомлюючи, де він. Потім прудко підвівся, глянув на-годинника і скам'янів: дев'ята година!
Він зіскочив з ліжка і побіг умиватись. Заспав! Ось уже до чого дійшло, Войто, не витримуєш темпу… За хвилину прийде Станда.
Так з рушником навколо шиї кинувся прибирати кімнату: поскладав докупи книжки, брошури, газети, заслав тахту і безпорадно подивився на порох, що осів на полірованих меблях. Не дивно, адже майже три місяці тут не наводили порядку. Марек помахав рушником над столом, стільцями і за п'ять хвилин уже сьорбав частими маленькими ковтками гарячу запашну каву, зажмурюючи при цьому очі. На душі було спокійно.
Учора ввечері, власне вже сьогодні, сьогодні між другою і третьою годинами ранку було прийнято рішення.
Вони сиділи у Карела вдома — Гомола, Коукол і Войта. З'ясувалося, що в їхніх руках два кінці однієї історії. Котрбатий накреслив план дальших дій — іти по слідах шумаржовського вбивці, перехопити контакти, які Піттерман так спритно налагодив перед своєю смертю, ознайомитися з минулим Тламіхи і встановити, чому Піттерман намагався залучити його до гри. Нарешті, з огляду на завдання «триста сімдесят сьомого» — зв'язатися з військовими органами безпеки.
— Войто, не забувай, що ти не на роботі! — мовив капітан багатозначно, коли Марек почав розвивати план своїх дій на ближчий час. — Так, так, у тебе ще цілий місяць відпустки, — зазначив він, бачачи, що Войта вражено і здивовано дивиться на нього. — Не сперечайся! Рішення лікаря і начальника лишається в илі!.. Ну, звичайно, йдеться не про твоє перебування у санаторії. Можеш відпочивати, де захочеш… — Він усміхнувся, та очі лишилися серйозними. — Навіть у Празі.
Войта зрозумів.
— Так, я навіть сказав би, що відпочинок у Празі краще впливатиме на мої нерви, — вигукнув він радісно, але враз спинився. — Ну… я маю на увазі з практичного боку… різні там речі і взагалі…
Котрбатий кивнув головою.
— Я не проти того, і ніхто не заперечуватиме, щоб ти час од часу приходив до мене навіть на службу. Це, я гадаю, цілком зрозумілі речі.
— А людину мені даси на підмогу? — не стримався Войта, забувши про дипломатію.
— Ні, ні в якому разі. Цього робити я не маю права. Працівник, зайнятий на службі, не може надаватися в розпорядження працівника, який не є на службі, це ти мусиш знати.
Капітан якусь хвилину дивився на Войту, потім посміхнувшись обернувся до Коукола:
— Слухай, Стандо, я думаю, що було б непогано, якби ти взяв відпустку саме тепер. Розумієш, для нас, одружених, тоді лишаться липень і серпень… У тебе немає заперечень?
У старшини очі засяяли радістю. Проте відповідь була цілком байдужою.
— Абсолютно ніяких. Мені однаково, я не зв'язаний справами, — і, моргнувши Марекові, додав: — Гадаю, що я теж залишусь у Празі…
Войта допив каву і, згадавши цю двозначну розмову, засміявся. Карел — молодець! І взагалі, життя прекрасне! Геть сумніви, гіркоту і песимізм. Усе буде гаразд.
Що тепер робить Яна? Напевно, сидить у лабораторії і…
Войта спохмурнів. Дістав телефонний довідник, знайшов потрібну сторінку і записав щось на окремий аркушик. Навмисно повільно виписував кожну літеру —. теж робота!
Пролунав дзвінок.
Войта з полегкістю схопився. За якусь секунду перед ним сидів вимитий і виголений старшина Коукол.
— Ну то що, як ти себе почуваєш у відпустці? — посміхнувся Войта. Станіслав, склав долоні.
— Шикарно! Не можу дочекатися, коли ми… коли виберемося кудись на прогулянку.
— Виберемось, ще й як виберемось! Уже сьогодні. На скільки в тебе відпустка?
— На чотирнадцять днів.
— Гм. — Войта глянув спідлоба на свого приятеля. — Я, Стандо, супротивник жорстких планів, але гадаю, було б непогано нам спланувати…
— Що спланувати?.,
— Щоб за ці чотирнадцять днів ми здали роботу без браку і хвостів! Що скажеш?
— Я — за!
— І коли б навіть черепки летіли?
— Навіть разом з тачками!
Вони розсміялися, радіючи взаємному розумінню. Войта поставив перед гостем чашку кави і ляснув долонею по столу.