— Тоді ближче до діла! Що я назбирав, знаєш?
— До останньої літери. Сьогодні вранці ще раз зайшов до управління і перечитав.
— Чудово. Тоді розкажи мені, що ви тут робили у зв'язку з цим Піттерманом!
Старшина почав довгу, докладну розповідь.
Войта не перебивав його. Лише по закінченні розгорнув свого нотатника, щось коротко занотував і замислився. Станіслав з подивом відзначив, що його партнер весь час наспівує початок якоїсь дивовижної пісеньки:
— «Якобс», — нарешті промовив Войта. — З цим паном у мене свої рахунки; хотілося б потиснути його ніжну ручку. Це має бути справжній джентльмен! Гм, і ресторан «Під терням» теж не дрібничка. Може, там домашня кухня і міцне пиво, якщо його так уподобав наш гість із закордону. Але найважливіше, Стандо, це отой телефонний номер! — Він намалював на папері великими цифрами 9 3 1 3 1 7. — Я абсолютно згоден з капітаном, що Піттерман записав його у телефонній будці на Жижкові. Певен, що це єдиний контакт, на якому його захопили. Управління національної безпеки в Браніку!.. Ти там роздивився трохи, Стандо?
— Роздивився. Нічого, звичайно!
— Наче можна було чекати чогось іншого!
Станіслав засміявся.
— Ну, то з чого ж ми почнемо?
Войта захоплено вивчав стелю. Раптом він вп'явся очима в Коукола і спокійно вимовив:
— Я гадаю, почнемо з того, що ти мені повідомиш справді про все, що знаєш!
Старшина розкрив рота. А Войта, штрикнувши пальцем йому у груди, додав:
— Наприклад, чому ти думаєш, що Піттерман мав завдання здійснити диверсію у військово-повітряних силах?
У Коукола почервоніли навіть кінчики вух. Він спробував посміхнутись, але не стримався і вигукнув:
— Кольки тобі в печінки! Звідки ти дізнався?
Войта знизав плечима.
— Я все знаю! Ви тільки мене ще не знаєте, але скоро взнаєте і ще у мене поплачете! Отже, кінчай, Станіслав, дебати і розповідай.
— Я… власне… — м'явся старшина, — як би це тобі пояснити… Розумієш, воно ще таке неясне, і я навіть не хотів передчасно…
— Розумію. А що, власне, сталося?
Коукол зітхнув і розповів про все, що трапилося з ним позавчора на набережній біля Карлового мосту, У ресторані «Під терням» і в будинку, де схвильований надпоручик військової авіації відвідав якусь Елу Вагантову…
— Бачиш, усе висить у повітрі, — закінчив старшина. — Можливо, це якась безглузда історія і на неї не варто витрачати часу. Але… — не доказавши, він почухав носа.
— Але ж… у тебе свербить ніс, га? — Войта підвівся й заклавши руки за спину, почав міряти кімнату кроками. — Слово честі, друже, мені здається, що тут щось є. Нарешті, — Марек зупинився, — цей блондинистий молодик, безперечно, гратиме роль у виставі. Спочатку до ресторану лазить Піттерман, а тільки-но він зник, починає цей.
Він ще раз подивився на обривки загадкової фотографії і спохмурнів.
— Не виключено, що це могло бути… Але з пальця нічого не висмокчеш! Треба йти і перевіряти, Стандо.
Войта сів до столу і взяв папірець, на якому перед тим щось виписав з телефонної книги.
— На сьогодні тобі вистачить оцього: я гадаю, краще починати розшуки в музеях, ніж по антикварних магазинах. Отже, іди насамперед у музеї.
Не реагуючи на посмішку старшини, Марек вів далі:
— У Празі сімнадцять музеїв…
— О господи! — застогнав Станіслав.
— Встигнеш ще знепритомніти. Таких, що мають експозиції старих монет, підраховано точно, колего, шість. Вони виписані тут. По-перше, склади список всіх працівників, що працюють у відділах нумізматики. По-друге, з'ясуй, хто з них мав на цьому тижні відпустку або, скажімо, був відсутній кілька днів! Не забудь про адреси. Ну і, звичайно, ніякого галасу! Ніхто з цих людей не повинен тебе бачити…
— Я піду одразу в управління, — буркнув Коукол, — а ти куди?
— Мені хотілося б оглянути карлінський ресторан.
Старшина ляснув себе по лобі.
— Зачекай, я зараз подзвоню панові Шматліку, ми ж домовилися з ним.
Станіслав набрав номер і, коли трубку взяв офіціант, бадьорим тоном повідомив:
— Це Їржичка! То що у вас нового, пане Шматлік?
Хвилину він прислухався, потім очі його неспокійно забігали.
— Ага! Гаразд, дякую, дякую!..
Поклавши трубку, Коукол схвильовано обернувся до Войти.
— Цей блондин з перснем саме там! Прийшов, каже, кілька хвилин тому.
Войта схопився.
— Піду подивлюся на нього! Зустрінемося ввечері, Стандо. Ось тобі ключ. — Він на мить замислився і додав. — Взагалі ти міг би жити у мене. Тахта розсувається, місця вистачить.