— Очко! — вигукнув з азартом один гравець і згріб засмаглими руками сірники. — Банк мій.
Картярі зняли піджаки, позасукували рукави сорочок, а чоловік у картатій сорочці, звертаючись до одного з своїх друзів, який саме лічив сірники, сказав:
— Ти старого Нивлта знаєш? Ну, з Нового Міста? Він в Опочні видав заміж дочку і тепер їздить до неї мало не щонеділі. Так ото він торік, граючи в двадцять одного в ресторані «Під баранцем», тричі за вечір набирав очко. І щоразу, коли йшов ва-банк!
— Буває, — погодився флегматик. — Я одного разу зірвав банк, маючи тринадцять очок, бо банківник увесь час прикуповував. Варто зупинитися на двох картах, як будь-кого налякаєш.
— Еге ж, психологія, — усміхнувся щасливчик, що саме виграв. — Ще?
Блондин поклав на стіл пачку сигарет і розгорнув газету.
У цю хвилину в квартирі Ели Вагантової задеренчав дзвінок. Довгий, довгий, короткий.
Красуня незадоволено пересмикнула плечима і відчинила. Увійшов сивий, худорлявий чоловік з текою. Він не промовив жодного слова, не глянув на хазяйку. Жінка мовчки зникла у ванній кімнаті. Вона занурилася в ароматну воду, заплющила очі і подумала: «Отак би заснути. Довго, довго спати…»
— Трете вікно ліворуч, — тихо мовив «пожежник», стоячи на риштаку під даховим віконцем. Він спрямував бінокль на вікно, але там поки що нічого не було видно.
Його товариш сидів поряд з нотатником на колінах, дбайливо складав невеличкий, але, мабуть, складний прилад.
— Щось рухається, — прошепотів «пожежник» з біноклем, — приготуйся.
Той швидко підняв прилад, уважно дивлячись униз.
На четвертому поверсі будинку навпроти у третьому вікні ліворуч хтось стояв. Вікно напіввідчинилось, і чоловік ретельно витрусив ганчірку.
— Починай, — сказав «пожежник».
Прилад у руках його товариша кілька разів тихенько клацнув. Лише тепер навіть необізнана людина зрозуміла б, що то незвичайний, але досконалий фотоапарат.
В цей час в ресторані блондин помалу запалював першу сигарету.
— У мене вже немає сірників, — поскаржився гравець у картатій сорочці. — Пане кельнер, коробок сірників!
— Кому не щастить у картах, щастить у коханні, Йозеф! — вишкірив зуби смаглявий.
Йозеф несподівано зареготався:
— Хлопці, хто чув анекдот про пана Кона, який щовечора грав у карти із своєю жінкою та паном Рубічеком? — І, озирнувшись навкруги, чоловік пошепки почав оповідати…
А в кабінеті капітана Котрбатого сиділи Войта Марек, Коукол і Гомола.
— Все зроблено згідно з вашим наказом, товаришу начальник. Хлопці на своїх місцях. Сержанти Лацина і Жейдлік — зв'язкові, — доповів Гомола.
— Гаразд. Отже, лишається тільки чекати.
Капітан відкрив синю папку і подав Марекові якісь папери.
— Ознайомся з протоколами про звинувачення Вацлава Тламіхи в крадіжці дорогоцінностей у листопаді сорок п'ятого. Вельми цікавий матеріал, і, щоб не забув, слідство вів доктор Едуард Коржан…
Войта здивовано вигнув брови.
— Не знаю…
Капітан сухо засміявся.
— У серпні сорок восьмого пішов на пенсію з огляду на політичну ненадійність.
— Ого! Тоді цілком можливо, що Коржан влаштовував у себе побачення Піттермана з Тламіхою. Звичайно, мабуть, це був не сам Піттерман, а хтось інший. Словом, закордонний вербувальник. Міг таку роль зіграти пан Коржан, га?
— Ви гадаєте, що це припущення принесе користь у цій справі? — спитав капітан.
— Безперечно.
— То ми знайдемо пана Коржана і запитаємо його!
— Будемо сподіватися, що старий ще не помер, — пробубонів Войта і почав читати. Але перегорнувши другу сторінку, зловив себе на тому, що думає про інше.
Так, він думав про чоловіка, якого вже звик вважати своїм суперником. Шумаржовський убивця, перерізав нитку, по якій за ним ішов Войта, йшов від шумавського села до Праги.
Войта знов і знов повторював дев'ять прізвищ, які вивчив напам'ять.
— Конайзер, Матейка, Ранда, Жлува, Райнбергер, Краль, Цацак, Волейнічек, Пошовський. — Войта зніяковів, помітивши, що друзі дивляться на нього з подивом. Вибачливо усміхнувшись, він знову почав міркувати. Дев'ять чоловік! Хто з них убивця? А може, злочинець — зовсім інша людина? Це була б поразка! — Думки вихором кружляли в голові. Оте число, кляте число 931317. Безмовне, непроникне. Як його не крути, а воно не хоче, не збирається виказати свою таємницю. Це химера або ключ. Третього не існує. А може, воно взагалі не має ніякого смислу або має, і великий, справді великий! «Дев'ять, три, один, три, один, сім…»