— Це неправда! Я не знаю ні Коржана, ні Шимандла…
— Але Іржі Шимандл ваш кузен, — іронічно зауважив Котрбатий.
— Ах, цей, — простогнала після довгої паузи. — Їржі! Ну, звичайно, це мій кузен, але я з ним не зустрічаюсь. Усе інше, що ви говорите, нісенітниця, безглуздя!..
— Ви знаєте доктора Коржана?
— Ні!
— Ходив він до вас?
— Ні, ні!
— Тоді гляньте сюди, — мовив капітан, показуючи їй одне фото за одним — Ось доктор Коржан у вашому вікні… ось він з біноклем… а ось і загальний вигляд: у цьому будинку на третьому поверсі ви живете, а ось і пан Коржан виглядає з вашого вікна.
Вагантова дивилася на фотографії не в змозі поворухнутися.
— Ви збільшуєте свою провину, — зауважив Гомола сухо. — Попереджаю, що щире визнання може вплинути на покарання. Отже, ваша доля у ваших руках. Розкажіть усе, щоб потім ви не шкодували.
— Ви ж бачите самі, що цього досить для звинувачення і без визнання, — констатував Котрбатий спокійно. — Але ви маєте можливість пом'якшити обставини.
— Я нічого не знаю… нічого не знаю, — знеможено заквилила Вагантова.
— Ви знову кажете неправду! — зітхнув Гомола.
— Я хочу говорити із своїм захисником, — промовила вона зненацька.
— Таку можливість ви матимете тільки перед судом, — заперечив капітан. — Ну, то як, знаєте ви доктора Коржана?
— Знаю, — відповіла вона після хвилинного вагання, — але я нічого не знаю, нічогісінько!
— Знаєте ви надпоручика Зденека Матоуша? — втрутився Гомола.
— Нічого не знаю…
— Відповідайте на запитання! Знаєте ви надпоручика Зденека Матоуша?
— Ні, — вигукнула вона істерично.
— Неправда! Ви зустрічалися з ним!
— Ні!
— Якраз учора ввечері ви зустрілися в кав'ярні «Урал». Подивіться! Впізнаєте?
Жінка глянула на фото і, впавши у крісло, заплющила очі.
— Я хочу спати… — простогнала вона, — дайте мені хвилинку відпочити…
— Не грайте комедію! — вигукнув Гомола. — Відповідайте.
Войта зупинив його, поклавши на плече руку. Він обійшов крісло і схилився над жінкою. Марек знав, що вона не прикидається і що за хвилину може й справді заснути. Така своєрідна психологічна реакція буває у людей з слабкою волею, коли вони попадають у скрутне становище. Войта злегка поплескав її пальцями по обличчю і тихо сказав:
— Ну… ну… ще зовсім рано… ну!
Вагантова розплющила очі і безтямно подивилася на нього.
Марек узяв її за руку і підбадьорливо посміхнувся.
— Не бійтеся, адже вас ніхто не кривдить. Скажіть усе, що треба сказати, і вам буде легше.
Вона мовчала.
— Схоже на те, що пані Вагантова надзвичайно вперта особа, — суворо мовив Гомола. — Отже, за наслідки хай ремствує на себе.
— Я гадаю, ви помиляєтесь, товаришу Гомола, — озвався Войта чемно. Треба було переконати Вагантову, що у неї є захисник. — Скоріше вона просто злякалась. Я певен, що до цієї неприємної історії вона попала проти своєї волі.
— А я в це не вірю, — відрубав Гомола. Він чудово розумів намір Войти і через те ще більше підкреслював свою холодну коректність. — Людина б не запиралася. Хто глухий до порад, тому немає допомоги. Відведіть її! Нема чого з нею панькатися, можна легко викрити очною ставкою.
— Але тоді не буде пом'якшуючих обставин, — заперечив Войта.
— Мене це не стосується.
— Вона ж молода, і у неї все життя попереду…
— Для цього було досить часу, треба було й подумати, — відрік Гомола.
Ела Вагантова випросталась і обернулась обличчям до старшини.
— Ви не смієте так говорити, не маєте права!..
— Якраз я й маю право! І ви це добре знаєте.
— Я не вчинила ніякого злочину!
Войта швидко зиркнув на Котрбатого і на Гомолу. Настала вирішальна мить.
— Можливо, ви й справді так думаєте, пані Вагантова, — сказав він журно. — Можливо, закони, якими керується народ нашої країни, ви не вважаєте обов'язковими для себе. Про це я не збираюся зараз сперечатися з вами. — Він помовчав, дивлячись Елі Вагантовій прямо в вічі. — Але ви й справді вчинили тяжкий злочин, хоча, можливо, про це ще й не догадуєтесь…
Вона інстинктивно зіщулилась, не відводячи погляду від сірувато-голубих очей чоловіка.
— Як це? — ледь чутно видихнула.
— Ви вбили Здекека Матоуша! — Войта підвищив голос.
Капітан зацікавлено стежить за двобоєм. Коукол підсунувся ближче, незадоволено тручи носа. Але Войта зосередив увагу на жінці. Він відчував, що її незагартований характер поступово втрачає здатність до опору.
Обличчя Ели Вагантової стало попелясто-сірим.
— Що?..