Пожалівши брата, Петро вишукав під деревами павутиння й обліпив
ним його скривавлену голову, а далі настругав тоненької підшкурки з
бузини й обклав нею братову голову зверх павутиння.
- Ну, тепер надівай помалу шапку, - сказав він, - та ходімо
обідати.
Увссь цей день, та й другий, Гнатові дуже боліла голова, й хоч він
нікому нс скаржився, але був невеселий.
Тільки в обідню пору четвертого дня, після дуже важкого походу,
запорожці вийшли з плавні на берег річки Скарбної. На другому боці
річки стояв зимовник старого запорожця Загнибіди, а далі, де впав у
Скарбну Чортомлик, видно було ще декілька хаток. Трохи вище від хат
знать було окопи й біля них могила з надгробком.
Гнат знав, що в нього на очах руїни Старої Запорозької Січі й
могила славного кошового Сірка.
Петро й інші козаки почали гукати, викликаючи з того боку човна,
але річка була широка, й їх почули нескоро.
Сам Загнибіда не почув би й довіку пугукання запорожців. Він
прожив на світі більше, як сто років, і пам'ятав навіть гетьмана
Дорошенка, за часів же кошового Сірка вже козакував. Час сушить навіть
могутні дуби, й цей запорожець-велетень кепсько вже бачив і був зовсім
глухий. Почули запорожців двоє молодиків, що жили з дідом у зимовнику,
й через півгодини вони всі, разом з дідом, переїхали човнами до
запорожців.
Калниболоцький почав розмову з дідом про дуби:
- Перевозитись нам треба, діду, на той бік. Дайте нам усі, які у
вас є, дуби й човни.
Загнибіда вже знав про атакування Січі москалями й, гадаючи, що
полковник скаржиться на те, почав його заспокоювати:
- Покличуть! Покличуть знову! Вір моєму слову, отамане, що
покличуть!
- Так не гайтесь, діду, а скоріше давайте дуби, - знову вдався до
нього Калниболоцький. - Перевезти тисячу козаків нелегко.
- Дуби давайте! - гукнув дідові в саме вухо Петро Рогоза.
Дід, нарешті, розібрав, що від нього хочуть.
- Побрали вже дуби під військо! - одповів він. - Самі каюки
лишилися та баркас...
- О, як є баркас, - зрадів Петро, - так се дуже добре!
- Беріть, що хочете. Та кажу вам: не сумуйте, діти, - покличуть
вас!.. I нас з Костем так само загнали було аж в Олешки до бусурманів,
а як побачили, що без запорожців турків не завоюють, так і покликали
знову!
Дід ще довго б бубонів, та Петро трохи не силою посадовив його в
човен і, взявши брата та двох козаків на гребки, поїхав на той бік,
щоб пригнати звідтіля баркаса.
Старий запорожець не вгавався й сидячи в човні:
- Покличуть, діти мої... - говорив він упевнено й поважно. - Не
сумуйте - покличуть! Де ж воно таки чувано, щоб не було запорожців?
Сам, козаче, поміркуй: як те може статись, щоб не було запорожців? Хто
ж без нас перейматиме орду, як вона посунеться на Україну? А хто ж
турчину страху завдаватиме та кораблі бусурманські в Чорному морі
потоплятиме? Гай-гай! Шкода праці!.. Не було вояків над запорожців та
й не буде... А були запорожці споконвіку та й будуть!
Через півгодини Петро з товаришами обрядили баркаса та десяток
човнів, і військо почало перевозитись до Старої Січі.
Гнатові сьогодня не так уже боліла голова, й, поки товариство
перевозилося, він пішов на могилу Сірка.
Наблизившись до неї, молодий козак зрозумів, що нікого з своїх
ватажків запорожці не поважали так, як Сірка, бо ніде над домовиною
козака він не бачив такої високої могили й такого гарного надгробка,
як над домовиною цього славного кошового. По могилі, схиливши свої
колоски, немов у журбі за минулим, коливалася срібна тирса та пирій, а
з-поміж тієї трави визирали блакитні барвінки, червоний мак та сині
васильки, немов надія на краще, що завжди виникає в людському серці,
навіть під час темної розпуки.
Замислений, Гнат зійшов на могилу й глянув понавколо. Краєвид з
могили був майже ще чарівніший, ніж з дзвіниці Нової Січі. З півночі
підбіг до Старої Січі Чортомлик і розлився широким лиманом, зі сходу,
з зеленої плавні, підбігли Скарбна й Лапинка, на південь простяглася
річка Павлюк, а на захід, мало не до самої Нової Січі, мила берег
широка Підпільна.
Перевівши очі на степ, Гнат наглядів у лощині, за верству від
могили, невеликий косячок коней.
«Чи не з військового це косяка одбилися? - подумав молодий козак,
і бажання добути коня обхопило всю його істоту. - Запевно, що з
військового, бо за своїм косяком Загнибіда послав зовсім у інший бік».