Недалеко від пушкарні стояв другий льох - військова скарбниця, але
туди Василеві не довелося зазирнути, бо брама скарбниці була ціла й
біля неї стояв вартовий.
Одшукавши нарешті Гната, Василь почав його розпитувати, що воно
коїться на Січі.
- Генерал Текелій прийшов з військом, щоб зруйнувати Січу... -
одповів йому Гнат похапцем, кудись поспішаючись. - Козаки хотіли
оборонятись, та панотець умовив скоритись!
- Нащо ж Січу руйнувати?
- Нема часу з тобою базікати! Он полковник мій аж оселедець свій
скубе, так побивається. Ридає там, як мала дитина!
Гнат побіг до паланки, а Василь пішов шукати брата Петра.
Той сидів на призьбі під куренем, сердито колупаючи в своїй люльці
залізною протичкою. Вуси його, що завжди рівно звисали донизу, зараз
неначе настовбурчилися, очі ж відбивали лютим і сумним вогнем.
- От так, хлопче!.. - зустрів Василя старший брат. - Не доведеться
тобі козакувати! У гречкосіїв повернуть нас усіх!
Василеві щось здавило в грудях, залоскотало в глотці, й рясні
сльози побігли з його очей.
- Я хочу козакувати! - ледве вимовив він, хлипаючи. Петро почав
милувати меншого брата рукою по голові.
- I я, братику, хочу козакувати. Та коли б же наша сила була.
Краще вмерти мені, аніж стати гречкосієм, та ще й кріпаком. Не плач,
малий!.. Ще, може, ми втечемо та таки будемо козакувати.
Василь пішов до кабиць. Він тільки тепер згадав, що досі не
снідав, а проте, вже була обідня пора. Біля кабиць кухарі тільки
почали розкладати багаття, бо зранку було не до того. Василеві дали
окраєць хліба, й він, і з'ївши його, взявся до своєї роботи.
Надійшов вечір. У Січі була зловіща тиша. Козаків по куренях
поменшало, проте, й на майдані не було нікого. Пронудившись деякий
час, Василь ліг під куренем на призьбі й скоро заснув.
Чи довго спав хлопець, того він не знав, а тільки прокинувся він
поночі через те, що хтось, складаючи на призьбу зброю, кинув на нього
свого череса.
Розплющивши очі, Василь не зразу пригадав, що сталося вдень, і
деякий час спокійно дивився на зірки, що з високого неба зазирали йому
в очі й милували його своїм холодним промінням. Аж ось з куреня
почувся гомін, а біля призьби козаки складали щось у торби й лантухи.
- У плавню! У плавню!.. - вловило Василеве вухо голоси козаків.
- Калниболоцький збирає й Лях!
- Ходімо всі. Великий Луг-батько дасть усім пораду!
- На Дунай помандруємо!
Василь згадав усе й схопився з призьби.
«Як? Запорожці помандрують на Дунай. А він же як? Ні, я не дамся,
щоб мене покинули. Я не буду гречкосієм. Я хочу козакувати!»
Він прожогом побіг до куреня свого брата. Січовий майдан знову
кишів, мов мурашник, але тепер усі ходили хутко й гомоніли помалу.
Пушкарню й скарбницю було одчинено, й з них виносили все, що там
переховувалося. Всі запорожці, що траплялися хлопцеві, були
навантажені зброєю й усяким добром і йшли вниз до Підпільної.
Не заставши брата Петра в курені, Василь оббігав усю Січ,
плутаючись поміж козаками, й несподівано здибав брата Гната.
Узброєний по-козацькому, й навіть з шаблею при боці, Гнат,
радісний та веселий, йшов од паланки до майдану.
- Що це ти, Гнате? - скрикнув Василь, дивуючись на братову шаблю.
- Мене полковник Порохня благословив бути козаком і навіть шаблю
свою мені подарував. «Нехай, - каже, - хоч не я, старий, так моя шабля
погуляє ще на волі!»
- Куди ж тепер?
- На Дунай-річку. Там буде наша Січа!
- А твій полковник хіба не піде на Дунай?
- Ні! Плаче, а не йде. «Старий, - каже, - я... Хочу лягти в рідну
землю, а не в бусурманську!»
- А я, Гнате, піду з тобою! - спогорда сказав хлопець. - Я хочу
козакувати!
Брати проминули церкву й, повернувши стежкою до річки, перестріли
братів Петра й Демка. Ті сперечалися.
- Я не піду на Дунай, - говорив Демко, - бо знайшов собі до пари
дівчину й хочу одружитись!
- Нікчемний бабій! - гримав на нього Петро. - Ганьбу робиш ти
всьому нашому роду козацькому, лицарському!
- Не я один лишуся на Україні, - суперечив Демко.
- Будеш шкодіти, - одповів Петро, - та буде запізно. На себе тоді
нарікай, коли будеш кріпаком або москалем! - Побачивши менших братів,
Петро одійшов од Демка й сказав Гнатові: - Ну, от і добре, що ти взяв
Василя. Я саме по нього й ішов.
Василь почав цілувати брата за те, що бере його з собою.
- Ну, годі, годі!.. - казав козак. - Повертайте лишень обидва
назад. Нема чого йти до річки з порожніми руками. Ідіть до пушкарні