або до скарбниці та носіть у берег те, що вам старші скажуть.
Троє братів пішли нагору. Демко ж лишився сам, почуваючи себе дуже
ніяково. Назустріч братам, стежкою, козаки несли до річки лантухи з
борошном та пшоном, тягли великі бурдюги з салом та котили кухви з
горілкою. Ще далі вони здибали добру ватагу козаків, рясно обвішану
пачками тютюну, а другу - навантажену таранею; дійшовши ж до
скарбниці, брати прилучилися до натовпу й почали носити в берег всяке
добро, а коли через дві години троє братів знову зустрілися біля
річки, Петро, глянувши на Василя, не вдержався, щоб не засміятись: у
пушкарні хлопець себе узброїв, і хоч був босий і без чумарки а проте,
поначіпляв на себе шаблю, чингал і пістоль.
Не вспіли Петро та Гнат подивуватись та порадіти на меншого брата,
як згори підсунувся великий натовп запорожців, а попереду того натовпу
кільки дужих січовиків несли великі образи.
- Скидайте шапки! - сказав Петро до братів. - Це несуть святу
січову Покрову та святого Миколу, бо без святої Покрови не може бути
Січа Запорозька, а без помочі святого Миколи не перепливеш моря.
Слідом за образами йшло багато сивих дідів, і посеред них Василь
пізнав свого названого батька - Очерета.
- I ви, діду, мандруєте з нами на Дунай? - радісно скрикнув
хлопець.
- I я, сину! Несила мені з товариством розлучатись. Хоч і в чужій
стороні доведеться в труну лягти, так зате ж рідне товариство засипле
землею.
Постать Очерета мала урочистий вигляд, а погляд горів суворим
вогнем. Він звернув з стежки, колупнув чингалом землю, перехрестився й
почав набивати землею ладанку.
- От і рідна земля лежатиме зо мною в домовині. Всі брати,
дивлячись на Очерета, почали й собі набивати ладанки.
- Оце добре, дядьку Очерете, що ви мандруєте з нами, - звернувся
до нього Петро Рогоза. - Догляньте, будь ласка, Василя на байдаці.
- А ти що ж, козаче?
- Я й Гнат не поїдемо байдаками. Мене обрано за осавула до пішого
повку, - Калниболоцький поведе степами через Дике Поле. Усім немає на
чому плисти, бо військові байдаки, що стоять у Ковші, заарештовано.
- Чув про це лихо. Про Василя не турбуйся - догляну. А скільки ж є
байдаків?
- Зараз небагато. Проте наші збирають байдаки, що зараз з
товариством по плавнях та лиманах, на рибальстві. Та ще зберемо дуби з
Чортомлику, з Базавлуку та й з Кінської Води. Набереться, може, з
сотню, а все ж таки на все товариство не вистачить.
Разом з Очеретом брати дійшли до Підпільної. Там, під захистом
верб, нечутно сновигали по воді невеличкі козацькі човни, перевозячи
товариство по 5-6 душ заразом на той бік річки у плавню. Хутко
перехопилися човном на той бік Підпільної й наші подорожні.
Петро Рогоза, що був на козацькій раді за річкою ще звечора, повів
усіх у гущавину плавні. Більше години вони йшли, нахиляючись, під
віттями верб, відхиляючи з свого шляху верболози, продираючись крізь
очерета й обминаючи невеликі озера й болота. Василь добре вже
втомився, поки нарешті в плавні почувся гомін козаків і Петро вивів
усіх на галявину, оточену рясними й високими вербами.
- Ось де наш кіш! - обернувся він до Очерета.
Василь обдивився понавколо. Галявина кишіла козаками, мов
мурашник, і всі козаки гукали до когось в один бік, а до кого саме, не
можна було розглядіти. Не вагаючись, Василь, мов кішка, подерся на
вербу й звідтіля побачив, що до козаків промовляє якийсь бравий
полковник.
- Кого ж, панове товариство, славне Військо Запорозьке, волите
кошовим? - спитав він наприкінці промови.
- Тебе волимо! Андрія Ляха кошовим! - почулося навкруги.
- Калниболоцького волимо! - почали гукати інші козаки. -
Калниболоцького!
- Молодий ще Калниболоцький! - гукали треті. - Бахмета кошовим:
він старий та певний лицар!
- К бісам Бахмета! Старий, та й грамоти не знає, - який з нього
кошовий? Андрія кошовим! Він ученнй! Він спроможеться вивести військо
на Дунай, зуміє й до султана доступитись!
- Андрія, Андрія! - вже одноголосно гукав натовп, і бравого
полковника закидали шапками.
Новий кошовий уклонився товариству й подякував за честь та пошану.
Не гаючись, запорожці почали обирати іншу старшину, себто
військового писаря, суддю, скарбника й осавула.
Не доспавши сієї ночі, Василь не діждався, поки скінчилася
козацька рада, а почав куняти, а далі, злізши з верби, зараз же під