Келсьє кивнув.
— Венчер молодий, вільний, та ще й спадкоємець могутнього дому. Стосунки з ним можуть завдати нам чимало прикростей. Придворні дами будуть тобі заздрити, а старші чоловіки будуть невдоволені різницею у статусі між вами. Ти відштовхнеш від себе значну частину двору. Якщо ми хочемо добути потрібну інформацію, нам треба, щоб тебе вважали невпевненою, неважливою і — найголовніше — незагрозливою.
— До того ж, — додав лорд Рену, — навряд чи Еленд Венчер щиро зацікавився тобою, дитино. Серед дворян він має репутацію дивака й, мабуть, просто намагається її підтримати несподіваними вчинками.
Вен відчула, як її обличчя спаленіло. «Він, найпевніше, має рацію», — суворо сказала вона собі. І все ж її дратували ці три чоловіки, а насамперед — Келсьє, з його легковажною і безтурботною поведінкою.
— Так, — мовив він, — мабуть, тобі слід цілковито уникати Венчера. Спробуй його образити абощо. Зиркни на нього так люто, як оце ти вмієш.
Вен спідлоба глянула на ватажка.
— Саме так! — розсміявшись, вигукнув він.
Дівчина зціпила зуби, але потім змусила себе заспокоїтися.
— Я бачила на балі свого батька, — сказала вона, сподіваючись відвернути увагу Келсьє та інших від лорда Венчера.
— Справді? — зацікавився ватажок.
Вен кивнула.
— Колись брат показав мені його. Сьогодні я його впізнала.
— У чому річ? — запитав Рену.
— Батько Вен — зобов’язувач, — пояснив Келсьє. — І либонь, впливовий, якщо має достатньо зв’язків, щоб відвідувати такі бали. Тобі відоме його ім’я?
Вен заперечно похитала головою.
— Можеш описати його?
— Ну... поголена голова... татуювання довкола очей...
Келсьє хихотнув у відповідь.
— Якось покажеш мені його, гаразд?
Вен кивнула на знак згоди, і ватажок обернувся до Сейзеда.
— Ти маєш список тих дворян, які запрошували її до танцю?
— Маю, пане Келсьє. Вен сама записала їхні імена. Крім того, на вечері для мажордомів я почув кілька цікавинок.
— Добре, — мовив Келсьє, скинувши поглядом на великий підлоговий годинник у кутку. — Але прибережи їх до завтрашнього ранку. Мені вже треба йти.
— Іти? — стрепенулася Вен. — Але ж ти щойно прийшов!
— Бач, яка кумедна штука, — відказав Келсьє, підморгнувши. — Коли ти приходиш кудись, то потім можеш зробити тільки одне — піти звідти. Іди поспи трохи, ти маєш втомлений вигляд.
Келсьє помахав на прощання й подався геть, весело насвистуючи собі під ніс.
«Він поводиться занадто безтурботно, — подумала Вен. — І занадто потайно. Зазвичай він повідомляє, на кого збирається вчинити напад».
— Мабуть, справді піду до ліжка, — сказала вона, позіхаючи.
Сейзед скинув на неї підозріливим поглядом, але нічого не сказав, бо цієї миті його увагу відвернув Рену, який почав щось тихо говорити до нього. Вен вибігла сходами до своєї кімнати, накинула на плечі марево-плащ і розчинила двері на балкон.
Імла заструменіла до кімнати. Дівчина розвогнила залізо й побачила тьмяно-блакитний промінь, що вказував у далечінь.
«Куди це ви зібралися, пане Келсьє?»
Вен підпалила сталь і «штовхнула» себе в холодну й вогку осінню ніч. Олово поліпшило її зір, але й загострило решту відчуттів, і через це, дихаючи, вона відчувала, як вологе повітря лоскоче горло. Дівчина «відштовхнулася» сильніше від балкона, а тоді злегка «підтягнулася» до сталевої брами внизу. Завдяки цьому маневру вона дугою перелетіла над брамою, а тоді «відштовхнулася» від неї, щоб спрямувати себе далі.
Вен не спускала з ока блакитний промінь, що вказував на Келсьє, і трималася на достатній відстані, щоб лишатися непоміченою. Вона не мала на собі нічого металевого, навіть монет, та ще й палила мідь, щоб приховати алломантію. Виявити себе вона могла хіба що звуком, і тому намагалася пересуватися якомога тихіше.
На її подив, Келсьє не подався до міста. Минувши браму маєтку, він повернув на північ. Вен рушила за ним, опустившись додолу й безгучно побігши по нерівній землі.
«Куди ж він прямує? — збентежено подумала вона. — Обходить Фелліс по краю, щоб дістатись до якогось маєтку на околиці?»
Якийсь час Келсьє рухався далі на північ, а тоді його металевий слід раптом почав тьмяніти. Вен забарилася біля купки присадкуватих дерев. Промінь швидко згасав — це означало, що Келсьє різко прискорився. Вона лайнулася собі під ніс і кинулася за ним.
Блакитний промінь попереду щезав у темряві. Вен зітхнула і сповільнилася. Вона розвогнила залізо, але цього ледве вистачило, щоб помітити слабкий проблиск, який зник у далечині. Ні, їй ніколи не наздогнати Келсьє.