Одначе розпалене залізо виявило їй дещо інше. Насупившись, Вен пішла далі й натрапила на нерухоме джерело металу — два невеличкі бронзові бруски, вбиті в землю на відстані кількох футів один від одного. Вона «потягом» висмикнула один і взяла його в руку, а тоді поглянула на північ, у вировиння імли.
«Він стрибає, — здогадалася дівчина. — Але навіщо?» Стрибками можна було рухатися швидше, авжеж, але який у цьому сенс? Адже попереду була гола пустка.
«Якщо тільки...»
Вона пішла далі й невдовзі натрапила на ще одну пару бронзових брусків у землі. Вен озирнулася. У темряві важко було сказати напевне, але видавалося, що бруски утворювали лінію, яка тягнулася просто до Лютаделя.
«То ось як він це робить», — подумала дівчина. Келсьє мав дивовижну здатність переміщуватися між Лютаделем і Феллісом із неймовірною швидкістю. Раніше Вен гадала, що він користується кіньми, але, схоже, існував кращий спосіб. Він — а може, хтось інший ще до нього — проклав алломантичну дорогу між двома містами.
Дівчина стиснула в руці підібраний шматок металу — на той випадок, якщо вона помилилася і треба буде пом’якшити падіння, — стала перед другою парою брусків і злинула в повітря.
Розвогнивши сталь, Вен «відштовхувалася» щосили, намагаючись злетіти якнайвище. Водночас вона запалила залізо, шукаючи наступні джерела металу. Невдовзі ті знайшлися: два — просто на півночі і ще по одному — обабіч неї на деякій віддалі.
«Ті бічні — уточнюють напрямок», — збагнула Вен. Щоб лишитися на бронзовій магістралі, треба було рухатися прямо на північ. Вона взяла трохи ліворуч, щоб пролетіти точно посередині між бічними дороговказами, а тоді знову скочила вперед довгою дугою.
Вен швидко призвичаїлася, перестрибуючи від точки до точки й не опускаючись до землі. За кілька хвилин вона вловила ритм так добре, що майже не потребувала звірятися з бічними вказівниками.
Вона стрімко мчала над пустельною місцевістю. Імла розтікалася перед нею, а марево-плащ лопотів і маяв за спиною. Попри це, дівчина намагалася пришвидшитися ще. Вона згаяла забагато часу, вивчаючи бронзову дорогу. Потрібно було наздогнати Келсьє; інакше, діставшись до Лютаделя, вона не знатиме, де його там шукати.
Вен стала перекидати себе від точки до точки із шаленою швидкістю, відчайдушно видивляючись якусь ознаку алломантичного руху. Хвилин за десять попереду нарешті засвітився блакитний промінь, що вказував радше вгору, ніж униз, на бруски. Дівчина полегшено відітхнула.
А тоді з’явився другий промінь. І третій.
Вен насупилася й опустилась, із приглушеним звуком вдарившись ногами об землю. Вона розвогнила олово, і в темряві перед нею постало якесь чорне громаддя з кулями іскристого світла нагорі.
«Невже міські мури? — вражено подумала Вен. — Так швидко? Я подолала цю дорогу вдвічі швидше, ніж вершник на коні!»
Утім, це означало, що вона загубила Келсьє. Невдоволено суплячись, дівчина вистрибнула на верхівку муру, скориставшись шматком металу, який несла з собою. Щойно ставши на мокре каміння, вона обернулася й «потягнула» залишений брусок. Той ускочив у її наставлену руку. Відтак Вен перейшла на другий бік, застрибнула на кам’яний парапет і, присівши навпочіпки, обвела місто очима.
«Що тепер? — роздратовано подумала вона. — Вертатися назад до Фелліса? Чи заскочити до столярні: може, Келсьє подався туди?»
Якусь хвилю вона сиділа, вагаючись, а тоді зіскочила з муру і взялася безцільно мандрувати дахами. Вен «відштовхувалася» від віконних клямок та інших металевих предметів, а коли треба було стрибнути на довшу відстань, користувалася бронзовим бруском, потім «притягуючи» його назад у руку. Лише спинившись, вона збагнула, куди саме підсвідомо прямувала.
Перед нею в темряві здіймався величезний замок Венчерів. Вапнякові вогні були погашені, і лише кілька примарних смолоскипів горіло на сторожових постах.
Вен присіла навпочіпки на краю даху, намагаючись зрозуміти, що привело її знову до цієї фортеці. Холодний вітер шарпав волосся й плащ, а на щоку начебто впали кілька краплин дощу. Дівчина сиділа так тривалий час, відчуваючи, як починають мерзнути пальці ніг.
Ураз вона помітила якийсь рух праворуч. Вона миттю припала до даху й розвогнила олово.
Зовсім поруч, за кілька будинків від неї, у тьмяному довколишньому освітленні на даху сидів Келсьє. Схоже, він її не помітив. Ватажок споглядав фортецю, але був задалеко, щоб вона могла роздивитися вираз його обличчя.
Вен з підозрою спостерігала за ним. Келсьє не надав ваги її розмові з Елендом, але, може, насправді занепокоївся більше, ніж показав. Дівчина раптом завмерла, відчувши укол страху.