«Що як він тут, щоб убити Еленда?» Вбивство спадкоємця Великого дому неодмінно створило б напругу серед дворянства.
Вен з острахом чекала. Проте Келсьє врешті-решт підвівся й рушив геть. «Відштовхнувшись» від даху, він злинув у повітря.
Вен викинула бронзовий брусок — він би її виказав — і кинулася за ватажком. Розпалене залізо давало змогу бачити блакитні лінії, кінці яких рухалися віддалік, і, сповнена рішучості цього разу не загубити Келсьє, вона поквапно перестрибнула через вулицю й «відштовхнулася» від ґраток водостоку.
Ватажок рухався до середмістя. Вен замислилася, намагаючись відгадати його наміри. У тому напрямку був замок Ерікеллерів, чий дім був найбільшим постачальником зброї. Може, він задумав якось порушити їхнє постачання, щоб підняти важливість дому Рену для тутешнього дворянства?
Вен спинилась на даху та завагалася, спостерігаючи, як Келсьє мчить у ніч. «Він знову рухається швидко. Я...»
Чиясь рука лягла їй на плече.
Вен зойкнула й відскочила назад, розвогнюючи п’ютер.
Келсьє дивився на неї, звівши брови.
— Здається мені, ви мали б бути в ліжку, юна панянко.
Вен глянула в бік блакитного променя.
— Але ж...
— Мій капшук, — усміхаючись, пояснив Келсьє. — Добрий злодій краде спритні трюки так само легко, як скринці. Я став обережнішим після того, як ти простежила за мною минулого тижня. Спершу я гадав, що це з-імли-народжений Венчерів.
— А вони мають з-імли-народжених?
— Я певен, що мають, — відказав Келсьє. — У більшості Великих домів вони є. Утім, твій друг Еленд — не один із них. Він навіть не імлистий.
— Звідки ти знаєш? Може, він приховує свої здібності?
Келсьє похитав головою.
— Кілька років тому він мало не загинув під час нападу — якби він володів алломантичною силою, то, безперечно, виявив би її тоді.
Вен кивнула, не підводячи очей.
Ватажок зітхнув і сів на край похилого череп’яного даху, звісивши одну ногу.
— Сідай.
Вен улаштувалася на протилежному схилі. Над ними невпинно вирувала холодна імла, почав сіятися дрібний дощ — хоча, якщо порівнювати зі звичною нічною вологістю, він мало що змінив.
— Так не годиться, Вен. Не можна, щоб ти весь час ходила хвостиком за мною, — мовив Келсьє. — Пам’ятаєш нашу розмову про довіру?
— Якби ти довіряв мені, то сказав би, куди йдеш.
— Не обов’язково, — відповів Келсьє. — Може, я просто не хочу, щоб ти та інші хвилювалися за мене.
— Усе, що ти робиш, — небезпечне, — зауважила Вен. — Чого б то ми мали хвилюватися більше, якби ти розказав нам деталі?
— Деякі справи небезпечніші за інші, — тихо відказав Келсьє.
Вен знову поглянула в той бік, куди прямував ватажок. До середмістя.
До Кредік-Шо, Пагорба Тисячі Шпилів. До палацу імператора.
— Ти хочеш битися з Паном Всевладарем! — здогадалася Вен. — Минулого тижня ти сказав, що збираєшся його навідати.
— «Навідати» — це, мабуть, не зовсім точно сказано, — відповів Келсьє. — Я планую пробратися до палацу і щиро сподіваюся, що не наскочу на Пана Всевладаря. Я ще не готовий до зустрічі з ним. Хай там як, а ти негайно вирушаєш до столярні.
Вен кивнула.
Келсьє нахмурився.
— Ти таки збираєшся піти за мною, еге ж?
Вен повагалася, а тоді знову кивнула.
— Чому?
— Бо я хочу допомогти, — тихо відказала дівчина. — Поки що моя роль у цьому всьому зводиться головно до відвідування балів. Але я з-імли-народжена — ти сам мене вчив. Я не збираюся відсиджуватися й чекати, щоб інші виконували небезпечну роботу, поки я лише їм і спостерігаю за тим, як люди танцюють.
— Те, що ти робиш на цих балах, — дуже важливо, — відказав Келсьє.
Вен кивнула й опустила очі. Нехай рушає собі, а тоді вона піде за ним назирці. Почасти причина справді полягала в тому, що вона сказала, — Вен починала почувати себе частиною цього товариства, і це було щось таке, чого вона раніше ніколи не знала. Вона хотіла брати участь у тому, що відбувається, хотіла допомогти.
З іншого боку, щось нашіптувало їй, що Келсьє не розповідає всього. Може, він довіряв їй, а може, й ні. Так чи інак, він явно мав таємниці. І ці таємниці стосувалися Одинадцятого металу, а отже — і Пана Всевладаря.
Келсьє зазирнув їй в очі й, мабуть, побачив там твердий намір. Він зітхнув і відхилився назад.
— Вен, я не жартую! Ти не можеш піти зі мною.
— Чому ні? — запитала вона, не криючись. — Якщо те, що ти робиш, таке небезпечне, то хіба не краще, щоб іще один з-імли-народжений прикривав тобі спину?