— Мабуть, це вперше ти так швидко спустила на вітер цілий статок, еге ж?
Вен ошелешено кивнула.
— Це видається таким марнотратством.
Келсьє стенув плечима.
— Атій цінний лише своєю алломантичною силою. Якби ми його не спалювали, він не був би вартим такого багатства. А спалюючи його, ми збільшуємо на нього попит. Це цікава взаємозалежність — за нагоди попитай Гема про неї. Він полюбляє розмови про ринок атію. У будь-якому разі, кожен з-імли-народжений, з яким ти зіштовхнешся, найпевніше, матиме атій. Однак застосовуватиме його неохоче. До того ж його не ковтають заздалегідь: атій нетривкий, і шлунковий сік розчинить його за кілька годин. Тож тобі треба знайти баланс між ощадливістю й ефективністю. Коли здається, що твій противник використовує атій, тобі слід теж скористатися своїм. Але пильнуй, щоб ворог тебе не ошукав, змусивши витратити запас атію раніше від нього.
Вен знову кивнула.
— Це означає, що ти береш мене з собою?
— Мабуть, я пошкодую про це, — зітхнувши, відказав Келсьє. — Однак я не бачу жодного способу, як змусити тебе лишитися — хіба що міцно зв’язати. Але попереджаю тебе, Вен. Це може бути небезпечно. Украй небезпечно. Я не маю наміру зустрічатися з Паном Всевладарем, але я збираюся пробратися в його твердиню. Мені здається, я знаю, де шукати ключ до перемоги над ним.
Келсьє підкликав її помахом руки, і Вен, усміхнувшись, підступила до нього. Він сягнув до кишені, дістав звідти пляшечку і простягнув її дівчині. Від звичайних алломантичних флаконів цей відрізнявся лише тим, що всередині в рідині плавала тільки одна дрібка металу. Атієва намистина була в кілька разів більша за ту, яку Келсьє давав їй на пробу.
— Тільки не використовуй її без крайньої потреби, — застеріг ватажок. — Тобі потрібні ще якісь метали?
— Так, я спалила майже всю сталь, щоб дістатися сюди.
Келсьє простягнув їй ще один флакон.
— Ходімо, спершу заберемо мій капшук із монетами.
14
Часом мені здається, що я божеволію.
Може, це через те знання, що тисне на мене, — знання, що я мушу якось утримати на своїх плечах тягар усього світу. Може, через смерті, які я бачив, і через друзів, яких я втратив. Друзів, яких змушений був убити.
Хай там як, а іноді я бачу тіні, що переслідують мене. Темні створіння, яких я не розумію і не хочу розуміти. Може, вони — якийсь виплід мого виснаженого розуму?
Невдовзі після того як вони знайшли капшук, пішов дощ. Хоч і не надто сильний, він, здавалося, трохи розігнав імлу. Вен задрижала й натягнула каптур. Вона сиділа навпочіпки на даху біля Келсьє. Той не звертав уваги на негоду, тож не звертала й вона. Трохи вологи не зашкодить — а можливо, навіть допоможе, адже шум дощу приховає їхні кроки.
Перед ними здіймався Кредік-Шо. Гострі шпилі та прямовисні вежі скидалися в темряві на чорні кігті. Вони значно різнилися за товщиною — у деяких цілком могли вміститися сходові прогони й великі покої, інші ж були просто тонкими сталевими стрижнями, що стриміли, впинаючись у небо. Це розмаїття надавало палацу якоїсь спотвореної нецентральної симетрії — майже рівноваги.
У вологій імлистій пітьмі шпилі та вежі мали лиховісний вигляд — немов почорнілий від попелу кістяк давно зотлілого велетня. Дивлячись на них, Вен мовби відчула щось... якусь пригніченість, неначе зблизька палац висмоктував із неї всю надію.
— Наша мета — комплекс переходів біля основи одного з дальніх шпилів праворуч, — мовив Келсьє так тихо, що Вен ледве почула його крізь шелест дощу. — Нам потрібно дістатися до кімнати в самому центрі того комплексу.
— А що в ній?
— Не знаю, — відказав ватажок. — Саме це ми й маємо довідатися. Кожного третього дня — і сьогодні не один із них — Пан Всевладар відвідує цю кімнату. Він перебуває там три години, а тоді йде. Якось я вже намагався дістатися туди. Три роки тому.
— Та твоя справа, — прошепотіла Вен. — Коли тебе...
— Коли мене спіймали, — докінчив Келсьє. — Так. Тоді ми думали, що в тій кімнаті Пан Всевладар зберігає свої багатства. Тепер я гадаю, що ми помилялися, але мені все одно цікаво дізнатися. Те, як регулярно він навідується туди... це так дивно. Щось у тій кімнаті є, Вен. Щось важливе. Можливо, там ховається таємниця його могутності й безсмертя.
— А нам що до того? — запитала Вен. — У тебе ж є Одинадцятий метал, яким його можна перемогти, хіба ні?
Келсьє злегка нахмурився. Дівчина чекала на відповідь, але не отримала її.
— Минулого разу мені не вдалося, Вен, — сказав ватажок натомість. — Ми підібралися близько, але все йшло занадто легко. Коли ми дісталися до кімнати, перед нею стояли інквізитори. Чекали на нас.