Позаду почувся шум. Вен різко обернулася й побачила ще один загін солдатів, що вбігали крізь інші двері. Келсьє кинув канделябр і ступив наперед. Раптом чотири ліхтарі, що освітлювали кімнату, зірвалися з тримачів і полетіли просто на нього. Він ухилився вбік, і ліхтарі розбилися один об одний.
У кімнаті запала темрява. Вен підпалила олово, і її очі миттю призвичаїлися до світла з коридору. Вартові, однак, збентежено завмерли на місці.
Наступної миті Келсьє вже був поміж них. У темряві зблиснули кинджали. Пролунали крики. А тоді все стихло.
Вен стояла, оточена смертю. Закривавлені монети випали з її занімілих пальців. Однак другою долонею вона міцно стискала кинджал, бодай для того, щоб угамувати дрож у руці.
Вона аж підскочила, коли Келсьє поклав руку їй на плече.
— То були лихі люди, Вен, — сказав він. — Кожен скаа глибоко в душі знає, що взяти зброю і стати на оборону Останньої імперії — це найтяжчий злочин.
Вен отупіло кивнула. Вона почувалася... неправильно. Можливо, через усі ці смерті. Але тепер, опинившись усередині будівлі, вона могла заприсягтися, що знову відчуває силу Пана Всевладаря. Щось наче «штовхало» її емоції, гнітило її, навіть попри запалену мідь.
— Ходімо. У нас мало часу.
Келсьє рушив, легко перестрибуючи через трупи. Вен механічно пішла за ним.
«Я змусила його взяти мене, — подумала вона. — Я хотіла битися як він. Мені доведеться звикати до цього».
Вони вбігли у другий коридор, і Келсьє підстрибнув у повітря, а тоді полетів уперед. Вен повторила його рухи: підскочила і, знайшовши «якір» у глибині коридору, «потягнула» себе до нього.
Бічні коридори пролітали повз неї, а повітря ревіло в підсилених оловом вухах. Попереду знову з’явилися двоє солдатів. Першого Келсьє вдарив ногами, потім перевернувся в повітрі й угородив кинджал другому в шию. Обидва повалилися додолу.
«Нічого металевого, — подумала Вен, опускаючись на підлогу. — Ніхто з вартових не має на собі нічого металевого». Це були ті, кого називають туманобійниками. Люди, навчені битися з алломантами.
Келсьє пірнув у бічний коридор, і Вен довелося прискоритися, щоб не відстати від нього. Вона розвогнила п’ютер, щоб змусити ноги працювати швидше. Але Келсьє раптом зупинився, і Вен ледве загальмувала біля нього. Праворуч відкривався арковий прохід, у якому горіло світло значно яскравіше, ніж тс, яке давали невеличкі ліхтарі в коридорі. Вен загасила олово, слідом за Келсьє пройшла крізь прохід і опинилася у величезній склепінчастій залі.
У кутах зали стояли шість жаровень, у яких палало відкрите полум’я. На відміну від голих коридорів, тут стіни були оздоблені інкрустаціями зі срібла. Кожна, вочевидь, зображала життя Пана Всевладаря, як і ті вікна в замку Венчерів. Утім, ці картини видавалися менш абстрактними. Вона побачила на них гору. Велику печеру. Водойму, виповнену світлом.
І щось темне-темне.
Келсьє рушив уперед, і Вен обернулася в його бік. Посередині зали здіймалася невеличка споруда — будівля всередині будівлі. Оздоблений плавними візерунками, одноповерховий будиночок із різьбленого каменю поважно стояв перед ними. Уся ця тиха й порожня зала справляла на Вен якесь дивне враження урочистості.
Келсьє прямував далі, ляпаючи босими ногами по гладенькому чорному мармуру. Вен пішла за ним, нервово скрадаючись — зала видавалася безлюдною, але десь мали бути інші вартові. Ватажок підступив до великих дубових дверей внутрішнього будиночка. Їхню поверхню вкривали невідомі Вен письмена. Келсьє простягнув руку й відчинив двері.
Усередині стояв сталевий інквізитор. Нелюд посміхнувся, і губи його скривилися в моторошній гримасі під двома грубими штирями, забитими в очі.
Келсьє завмер на мить, а тоді закричав:
— Тікай, Вен!
Інквізитор викинув руку і схопив його за горло.
Вен заціпеніла. З аркових проходів обабіч неї вийшли ще двоє інквізиторів у чорних балахонах. Високі, жилаві, з лисими головами, в очницях — металеві стрижні, довкола них — химерні міністерські тату.
Перший інквізитор, тримаючи Келсьє за горло, підняв його в повітря.
— Келсьє, Уцілілий в Гатсіні, — скреготливим голосом промовив нелюд і обернувся до Вен. — І... ти. Я шукав тебе, мішано-кровна. Я вб’ю твого приятеля швидко, якщо скажеш, хто породив тебе.
Келсьє захрипів, судомно ковтаючи повітря й силкуючись розтиснути інквізиторові пальці. Нелюд обернув голову й поглянув очима-штирями на свого бранця. Той захрипів знову, немовби намагаючись щось сказати, і зацікавлений інквізитор підтягнув його ближче до себе.