Рука Келсьє метнулася вперед і ввігнала кинджал в шию інквізиторові. Той поточився, і Келсьє щосили вгатив йому кулаком у передпліччя. Гучно тріснула кістка, й інквізитор випустив з-імли-народженого, що, заходячись кашлем, упав на дзеркальну мармурову підлогу.
Хапаючи ротом повітря, Келсьє глянув на Вен несамовитими очима.
— Я сказав, тікай! — прохрипів він, кидаючи щось їй.
Вен простягнула руку, щоб спіймати капшук із монетами, але той смикнувся в повітрі й різко рвонув уперед. Дівчина враз усвідомила, що Келсьє кидав капшук не їй, а в неї.
Мішечок ударив її в груди, і алломантичним «поштовхом» її кинуло через усю залу, повз двох заскочених зненацька інквізиторів. Вен незграбно впала на мармурову підлогу і ще трохи проїхалася по ній поковзом.
Дещо ошелешена, вона підвела голову. Келсьє по той бік зали звівся на ноги. Головний інквізитор, схоже, не надто переймався кинджалом у шиї. Інші два заступали дорогу до Келсьє. Один із них поглянув у її бік, і Вен всипало морозом від його жаского неприродного погляду.
— ТІКАЙ! — розляглося луною попід склепінням.
Цього разу Вен нарешті почула.
Насилу звівшись на ноги — страх приголомшував її, горлав до неї, змушував рухатися, — вона кинулася до найближчого проходу, навіть не знаючи напевне, чи це той самий, крізь який вони потрапили сюди. Вона стиснула в руці капшук із монетами й підпалила залізо, відчайдушно шукаючи якийсь «якір» у глибині коридору.
«Треба вибратися звідси!»
Вен вхопилася за перший-ліпший промінь і «потягнула», відриваючи себе від підлоги. Вона полетіла коридором на карколомній швидкості, від жаху щосили розвогнюючи залізо.
Зненацька її смикнуло, і все довкола завертілося. Вен незграбно впала, ударившись головою об камінь. Причмелена, вона лежала, намагаючись збагнути, що сталося. Капшук із монетами... хтось «потягнув» за нього, щоб зупинити її.
Вен перекотилася й побачила темну постать, що мчить коридором. Просторий балахон майнув, коли інквізитор легко опустився на підлогу неподалік дівчини й рушив до неї. Обличчя його не виражало жодних емоцій.
Вен розвогнила олово і п’ютер, щоб прояснити розум і відігнати біль. Вона жбурнула кілька монет і «штовхнула» їх у бік інквізитора.
Той здійняв руку — і монети зависли в повітрі, а Вен зненацька відкинуло назад власним «поштовхом». Дівчина безладно покотилася по кам’яній підлозі, силкуючись якось загальмувати.
Нарешті спинившись, вона почула, як монети із дзенькотом упали на підлогу. Вен труснула головою, відчуваючи, як з десяток нових ран і синців печуть по всьому тілу. Інквізитор переступив через монети, плавною ходою наближаючись до неї.
«Треба втікати!» Навіть Келсьє боявся битися з інквізитором. Якщо він не міг перемогти цю істоту, то які шанси мала Вен?
Жодних. Вона кинула капшук, скочила на ноги, а тоді побігла й пірнула в перші двері, які побачила. Кімната за ними була безлюдна, але посередині стояв золотий вівтар, що разом із чотирма канделябрами по кутах і купою іншого релігійного начиння займали майже все місце.
Вен обернулась і, пригадавши трюк Келсьє, «притягнула» канделябр. Інквізитор ступив на поріг, а тоді, майже приємно здивований, підняв руку і з легкістю вирвав свічник із її пальців алломантичним «потягом».
«Який він дужий!» — нажахано подумала Вен. Мабуть, інквізитор урівноважував себе, «тягнучи» за ліхтарні тримачі позаду. Його залізний «потяг» був значно сильніший, ніж у Келсьє.
Злегка «підтягнувшись», Вен перестрибнула через вівтар. Інквізитор, стоячи у дверях, сягнув рукою до чаші на невисокому стовпчику й дістав звідти жменю якихось маленьких металевих трикутничків. Вони мали гострі краї і відразу порізали йому долоню в кількох місцях. Нелюд не звернув на порізи уваги і здійняв скривавлену руку в напрямку до Вен.
Дівчина вереснула й сховалася за вівтарем, тимчасом як гострі шматочки металу вдарилися об стіну позаду.
— Тобі нікуди тікати, — промовив інквізитор скрипучим голосом. — Ходімо зі мною.
Вен роззирнулася. Іншого виходу з кімнати не було. Дівчина виглянула з-за вівтаря, і їй в обличчя відразу полетів металевий трикутник. Вона «відштовхнула» його, але інквізитор був надто сильний. Їй довелося пригнутися, щоб шматок металу пролетів над головою, інакше сила противника пришпилила б її до стіни.
«Мені треба щось, щоб затулитися. Щось неметалеве».
Вона почула, як інквізитор заходить до кімнати, і тоді знайшла те, що їй було потрібно — велику книгу в шкіряній оправі, що лежала біля вівтаря. Вен схопила її, а тоді завагалася на мить. Навіщо їй багатство, якщо вона помре? Дівчина дістала флакон, якого їй дав Келсьє, ковтнула атій і підпалила його.