Атієва тінь інквізитора виступила з-за вівтаря, а за мить те саме зробив і він сам. Тінь розтулила долоню, і у Вен полетів рій крихітних прозорих кинджалів.
Вона здійняла книгу перед тіньовими кинджалами саме тоді, коли в неї полетіли справжні. Усі вони глибоко вгрузли зазубленими гостряками в шкіряну палітурку.
Інквізитор на якусь мить завмер, і Вен була винагороджена виразом чогось схожого на збентеження, яке з’явилося на потворному обличчі нелюда. А потім із його тіла враз вихопилася сотня тіньових образів.
«Пане Всевладарю!» — подумала дівчина. Інквізитор теж мав атій.
Не марнуючи часу на роздуми про це, Вен перестрибнула через вівтар, прихопивши з собою книгу для захисту від наступних атак, і кинулася в коридор. Інквізитор обернувся, стежачи за нею очима-штирями.
У коридорі на неї вже чекав загін солдатів. На щастя, кожен із них мав тінь із майбутнього. Вен шаснула повз них, краєм ока стежачи, куди припадуть їхні удари, і таким чином уникаючи атак кільканадцяти чоловіків. На мить дівчина майже забула про біль і страх — вони поступилися місцем неймовірному відчуттю сили. Вона без жодних зусиль уникала ударів: палиці свистіли над нею і повз неї, але щоразу хибили на якусь дещицю. Вона була непереможна.
Вен дзиґою проскочила крізь стрій солдатів, навіть не намагаючись їх поранити чи вбити — вона прагнула лише втекти. Минувши останнього чоловіка, вона повернула за ріг.
Другий інквізитор, оточений тінями-образами, підступив до неї і вдарив чимось гострим у бік.
Дівчина ахнула від болю. Нелюд із відразливим звуком висмикнув зброю з її тіла — це виявилася довга палиця з обсидіановим лезом на кінці. Вен схопилася за бік і поточилася назад, із жахом відчуваючи, як із рани тече тепла кров.
Інквізитор видавався знайомим. «Це той перший, із будиночка, — подумала вона крізь біль. — Це значить... що Келсьє мертвий?»
— Хто твій батько? — запитав інквізитор.
Вен притискала долоню до боку, намагаючись зупинити кровотечу. Рана була велика. Вона бачила такі рани раніше. Від них завжди помирали.
Однак вона досі стояла. «П’ютер, — промайнула думка в її ошелешеному розумі. — Розвогни п’ютер!»
Вона так і вчинила, і метал додав їй сили, давши змогу триматися на ногах. Солдати розступилися, пропускаючи другого інквізитора, що наближався до неї збоку. Вен нажахано переводила погляд з одного противника на другого. Обоє наближалися до неї, а крізь її пальці додолу стікала кров. Перший інквізитор досі тримав обсидіановий топірець, лезо якого було червоне від крові. Крові Вен.
«Схоже, я помру», — налякано подумала дівчина.
Аж раптом оловослухом вона почула шум. Ледве чутний стукіт дощу, який долинув звідкілясь іззаду. Вен рвучко обернулася, кинулась у найближчі двері й на протилежному боці кімнати побачила великий арковий прохід. По підлозі кімнати розтікалася імла, а зовні дощ лопотів по камінню.
«Мабуть, звідти прийшли солдати», — подумала дівчина. Вона далі розвогнювала п’ютер, вражена тим, як добре досі працює її тіло. Затинаючись, вона вибігла під дощ, інстинктивно притискаючи до грудей книгу в шкіряній палітурці.
— Невже ти сподіваєшся втекти? — почувся позаду здивований голос першого інквізитора.
Приголомшена, Вен сягнула поглядом у небо й «потягнулася» до одного з численних палацових шпилів. Злинаючи в повітря й летячи у темну ніч, вона почула, як інквізитор вилаявся.
Довкола неї здіймалися тисячі шпилів. Вона «підтягнулася» до одного, потім до іншого. Дощ посилився, і ніч стала ще чорнішою. Імли, що відбивала б світло, не було, а зорі сховалися за хмарами. Вен не бачила, куди летить. Їй доводилося за допомогою алломантії відшукувати металеві вершки шпилів і сподіватися, що на шляху немає перешкоди.
Вона вдарилася об шпиль, схопилася за нього в темряві й зупинилась. «Треба перев’язати рану...» — промайнула квола думка. Тіло починало німіти, у голові паморочилося, попри запалені п’ютер і олово.
Щось ударилося об шпиль над нею, і Вен почула низьке роздратоване гарчання. Вона «відштовхнулася», перш ніж інквізитор зі свистом розітнув повітря поруч із нею.
У неї був лише один шанс. Посеред стрибка вона «потягнулася» вбік, до іншого шпиля, одночасно «штовхнувши» книгу — в палітурці якої застрягли шматочки металу — у тому напрямку, в якому летіла доти. Книга помчала геть, лишаючи за собою блакитний слід, що тьмяно світився в темряві. Більше нічого металевого Вен не мала.