Проте Лер вочевидь вагався. Вен бачила в його очах добре відому їй підозріливість. Він не погодиться на контракт.
«Тепер моя черга», — подумала дівчина й застосувала «удачу» на Лера.
Вона потягнулася до нього обережно, не знаючи достеменно, що саме робить і чому може це робити. Її доторк був інстинктивний, напрацьований за роки прихованих тренувань. Їй було десять, коли Вен зрозуміла, що інші не здатні на те, на що здатна вона.
Дівчина злегка натиснула на Лерові почуття, притлумлюючи їх. Недовіра й побоювання пригасли. Зобов’язувач став згодливішим. Його неспокій розтанув, і Вен побачила, як у його очах з’явилося спокійне відчуття контролю.
І все ж Лер досі видавався непереконаним. Вен посилила натиск. Прелан схилив голову набік, немовби над чимось міркуючи. Він розтулив рота, збираючись щось сказати, але дівчина відчайдушно натиснула ще дужче, використовуючи останню крихту «удачі».
Зобов’язувач знову завагався.
— Гаразд, — урешті промовив він. — Я перекажу Раді цю нову пропозицію. Можливо, нам таки вдасться досягнути згоди.
2
Якщо хтось прочитає ці слова, нехай знає, що сила — це важкий тягар. Не дозволяйте скути себе її ланцюгом. Террісійські пророцтва стверджують, що я матиму силу, щоб урятувати світ.
Однак вони дають зрозуміти, що в мене також буде сила його зруйнувати.
На думку Келсьє, Лютадель — осідок Пана Всевладаря — мав похмурий вигляд. Більшість будинків були зведені з кам’яних блоків, заможніші мали череп’яні дахи, решта — прості дерев’яні. Будівлі тулились одна до одної, і через це здавалося, ніби вони присадкуваті, хоча зазвичай мали аж три поверхи.
Гуртожитки й крамниці всі були однакові на вигляд: тут ніхто не хотів привертати до себе уваги. Якщо, звісно, не належав до аристократії.
По місту були розкидані кільканадцять монолітних фортець. Вигадливі, з рядами схожих на списи шпилів і глибокими арковими брамами, це були домівки дворян. Власне кажучи, вони були ознакою вельможного дворянства: будь-яка родина, що мала змогу звести такий замок і провадити в Лютаделі життя на широку ногу, вважалася Великим домом.
Більшість майданів у місті оточували такі замки. Клаптики вільного простору між гуртожитками здавалися галявинами серед лісу, а фортеці, немов самотні гори, здіймалися над довколишнім краєвидом. Чорні гори. Як і решта міста, вони були позначені незчисленними роками попелопадів.
Кожна будівля в Лютаделі — буквально кожна, яку Келсьє будь-коли бачив, — почорніла до тої чи іншої міри. Навіть міські мури, на яких він тепер стояв, були вкриті кіптявою. Здебільшого найчорнішими були дахи, де збирався попіл, але дощівка й вечірня волога розносили бруд по карнизах і стінах. Темрява, немов фарба, що стікає по полотну, сповзала стінами будинків нерівномірними розпливами.
Вулиці, певна річ, були цілковито чорні. Келсьє стояв і чекав, розглядаючи місто. Унизу купка робітників-скаа прибирали кучугури. Вони відвезуть і скинуть зібране до річки Ченнерел, яка протікає через місто. Вода забере з собою купи попелу, щоб він, нагромаджуючись, не поховав під собою місто. Іноді Келсьє замислювався, чому вся імперія досі не перетворилася на одну гору попелу. Мабуть, той зрештою розкладався й ішов у ґрунт. І все ж утримувати міста й поля у стані, придатному для життя й господарювання, коштувало неймовірних зусиль.
На щастя, для цього завжди було достатньо скаа. Робітники, що працювали внизу, були вдягнені в прості куртки й штани, подерті й закіптюжені. Як і ті, що працювали на плантаціях, які Келсьє покинув кілька тижнів тому, вони видавалися знесиленими й пригніченими. Робітників минали інші скаа, яких далекі дзвони, вибиваючи годину, скликали на черговий день праці в кузнях чи на фабриках. Основним експортом Лютаделя був метал, тож у місті були сотні кузень і плавилень. До того ж річка давала змогу облаштувати на ній водяні млини й ткацькі фабрики.
Скаа працювали далі. Келсьє перевів погляд у далечінь, до середмістя, де, наче якась гігантська шпичакувата комаха, бовванів палац Пана Всевладаря. Кредік-Шо, Пагорб Тисячі Шпилів. Палац переважав розмірами будь-який дворянський замок у кілька разів і був, безперечно, найвищою будівлею в місті.
Поки Келсьє розглядав місто, з неба знову посипався попіл. Чорні пластівці м’яко лягали на вулиці й дахи будинків. «Останніми днями попелопади почастішали, — подумав Келсьє, радіючи приводу натягнути на голову каптур плаща. — Мабуть, попіл-гори прокинулися».