Вона обережно вхопилася за наступний шпиль, намагаючись шуміти якнайменше, а потім напружено завмерла в темряві, спалюючи олово. Дощ оглушливо гримотів у вухах. Крізь його стукіт Вен розчула, як щось ударилося об шпиль у тому боці, куди вона спрямувала книгу.
Інквізитор піймався на її хитрощі. Дівчина зітхнула. Вона висіла, тримаючись за шпиль, а дощ барабанив по її тілу. Пересвідчившись, що мідь досі горить, Вен трохи «притягнулася» до шпиля, щоб триматися на місці, а тоді відірвала від сорочки клапоть, щоб перев’язати рану, і навіть попри потьмарений розум зауважила, яка та велика.
«Ох, Пане...» — подумала дівчина. Без п’ютеру вона вже давно знепритомніла б. Вона була б мертва.
Із темряви долинув якийсь звук. Вен похолола і звела погляд угору. Довкола неї була сама чорнота.
«Цього не може бути. Він не може...»
Щось стукнулося об її шпиль. Вен скрикнула й відскочила геть. Вона «потягнула» себе до іншого шпиля, кволо вхопилася за нього й одразу ж «відштовхнулася». Інквізитор переслідував її, і позаду чути було глухі удари, коли він перестрибував від шпиля до шпиля.
«Він знайшов мене. Він не міг мене бачити, чути чи відчувати. Але він однаково знайшов мене».
Вен вдарилася об черговий шпиль і безвладно повисла на ньому, тримаючись однією рукою. Сили майже полишили її. «Треба... втекти... сховатися...»
Руки заніміли, а голова майже не працювала. Пальці зісковзнули з холодного мокрого металу, і Вен відчула, що летить униз, в темряву.
Вона падала разом із дощем.
Утім, пролетіла вона небагато, а тоді гримнулася об якусь тверду поверхню. Це виявився дах якоїсь високої частини палацу. Приголомшена ударом, Вен насилу звелася на коліна й порачкувала від шпиля, шукаючи якийсь закуток.
«Сховатися... сховатися... сховатися...»
Вона ледве доповзла до щілини між двома сусідніми вежами, забилася якомога далі в темряву й, обхопивши себе руками, лягла в глибоку калюжу дощівки, змішаної з попелом. Її тілом стікали вода і кров.
На якусь мить Вен подумала, що, можливо, урятувалася.
Щось гупнуло. На дах опустилася темна постать. Дощ трохи вщух, і олово дало змогу побачити голову, пробиту двома металевими штирями, і темний балахон.
Вен була заслабка, щоб рухатися, заслабка, щоб удіяти бодай щось — вона могла лише лежати в калюжі й тремтіти в мокрому одязі, що обліпив її тіло. Інквізитор обернувся до неї.
— Стільки клопоту від такої дрібноти, — промовив він і ступив до неї. Вен ледь-ледь чула його слова.
Довкола знову запала темрява... ні, це темрявою застилало її розум. Перед очима потемніло, вони заплющилися. Рана більше не боліла. Вен не могла... навіть... думати...
Пролунав якийсь звук, наче тріснула гілка.
А тоді її обхопили чиїсь руки. Теплі, не схожі на обійми смерті. Вен змусила себе розплющити очі.
— Келсьє? — прошепотіла вона.
Але на неї, із виразом турботи й занепокоєння, дивився не Келсьє. Це було інше обличчя, добріше. Вен полегшено зітхнула й поринула в забуття, коли дужі руки підняли її, даючи дивне відчуття безпеки посеред бурхливої ночі.
15
Я не знаю, чому Кваан зрадив мене. Це досі мене непокоїть. Адже саме він відшукав мене, він був тим террісійським мислителем, хто перший назвав мене Героєм Віків. Якась незбагненна іронія полягає в тому, що тепер — після стількох зусиль, які він витратив, щоб переконати інших мислителів, — Кваан — єдиний помітний террісійський праведник, що виступає проти моєї влади.
— Ти взяв її з собою?! — заволав Доксон, вриваючись до кухні. — Ти взяв Вен до Кредік-Шо? Ти геть здурів?
— Так, — різко кинув Келсьє. — Ви всі мали рацію. Я безумець. Навіжений. Мені слід було померти в Проваллях і ніколи не вертатися, щоб не мордувати нікого з вас!
Доксон знітився, спантеличений емоційністю товариша. Келсьє спересердя вгатив кулаком по столу, і стільниця розтрощилася від удару. Він досі палив п’ютер: метал допомагав йому впоратися з кількома серйозними ранами. Марево-плащ лежав, подертий на шмаття, а тіло було посмуговане порізами. Увесь правий бік палав болем. Там був величезний синець — залишалося тільки сподіватися, що всі ребра цілі.
Келсьє розвогнив п’ютер сильніше. Внутрішнє полум’я пішло на користь, давши змогу зосередитися на гніві й ненависті до самого себе. Один із підмайстрів швидко і вправно перев’язував найбільшу рану. Кривоніг із Гемом сиділи збоку, Бриза не було — він вирушив до замістя.
— На Пана Всевладаря, Келсьє, — тихо промовив Доксон.