«Навіть Доксон, — подумав ватажок. — Навіть мій найдавніший товариш божиться іменем Пана Всевладаря. Що ми робимо? Як ми з цим упораємося?»
— На нас чекали три інквізитори, Доксе, — сказав Келсьє. Доксон пополотнів.
— І ти лишив її там?
— Вона кинулася втікати раніше від мене. Я намагався відвернути увагу інквізиторів якомога надовше, але...
— Але...
— Один із них погнався за Вен. Я не міг до нього дістатися... можливо, двоє інших просто стримували мене, щоб їхній товариш міг її знайти.
— Три інквізитори, — повторив Доксон.
Він узяв у підмайстра чарку з бренді й одним духом вихилив її.
— Мабуть, ми зчинили забагато галасу, коли пробивалися всередину, — сказав Келсьє. — Або це, або інквізитори вже були там із якоїсь іншої причини. І ми так і не дізналися, що в тій кімнаті!
У кухні запала тиша. Дощ надворі знову посилився, він несамовито періщив по будинку, немовби дорікаючи за щось.
— То... — почав Гем, — що ж сталося з Вен?
Ватажок глянув на Доксона й побачив у його очах безнадію. Келсьє тренувався кілька років, і йому ледве-ледве вдалося врятуватися. Якщо Вен досі в Кредік-Шо...
Він відчув гострий, ламкий біль у грудях. «Ти і їй дозволив померти. Спершу Мара, тепер Вен. Скількох іще ти поведеш на смерть, перш ніж це закінчиться?»
— Може, вона ховається десь у місті, — припустив Келсьє. — Боїться приходити до столярні, бо інквізитори шукають її. А може... чомусь подалася до Фелліса.
«А може, вона десь там, сама, помирає під дощем».
— Геме, — сказав Келсьє, — ми з тобою повертаємося до палацу. Доксе, візьми Лишветрода та обійди злодійські ватаги. Можливо, хтось із їхніх вивідувачів щось бачив. Кривоногу, пошли підмайстра до маєтку Рену дізнатися, чи вона не повернулася туди.
Похмуре товариство зарухалося. Келсьє не було потреби казати вголос очевидне: вони з Гемом не зможуть підібратися до Кредік-Шо, не наштовхнувшись на патрулі вартових. Навіть якщо Вен переховувалася десь у місті, інквізитори, найпевніше, знайдуть її першими. Вони...
Келсьє завмер, і решта, побачивши його різкий рух, теж спинилися. Він щось почув.
Почулися квапливі кроки, і зі сходів до кухні влетів Лишветрод. З його довготелесої постаті стікала вода.
— Хтось ідучи! Кричучи з ночі!
— Вен? — запитав Гем із надією.
Лишветрод похитав головою.
— Великий чоловік. У балахоні.
«Ось і все. Я занапастив усю ватагу... привів сюди інквізитора».
Гем підвівся і взяв дерев’яного кийка. Докс дістав два кинджали, а шестеро підмайстрів із розширеними від ляку очима відступили вглиб кухні.
Келсьє розвогнив метали.
Двері чорного ходу розчахнулися. Під дощем стояв високий темний чоловік у мокрій просторій одежі. На руках він тримав когось, загорнутого у плащ.
— Сейзеде! — вигукнув Келсьє.
— Вона тяжко поранена, — сказав террісієць, квапливо заходячи до кухні. З його ошатного вбрання струмком стікала вода. — Пане Геммонде, мені потрібен ваш п’ютер. Її запас, боюся, вичерпався.
Гем кинувся до нього. Сейзед поклав Вен на кухонний стіл. Її шкіра була блідою й холодною, а одяг, що вкривав її тоненький стан, — мокрим, хоч викручуй.
«Вона така мала, — подумав Келсьє. — Майже дитина. Як тільки мені спало на думку взяти її з собою?»
У її боці зяяла глибока кривава рана. Сейзед відклав убік якусь велику книгу — він приніс її разом із Вен — і взяв у Геммонда флакон із п’ютером. Відтак схилився над непритомною дівчиною і влив рідину їй до рота. Усі затамували віддих, тишу порушував лише стукіт дощу, який долинав крізь незачинені двері.
Обличчя Вен трохи порожевіло, а дихання наче вирівнялося. Бронза дала змогу Келсьє відчути, як тіло дівчини ледь-ледь запульсувало в ритмі, схожому на биття другого серця.
— Добре, — полегшено видихнув Сейзед, знімаючи тимчасову перев’язку. — Я боявся, що її тіло ще не призвичаїлося до алломантії настільки, щоб спалювати метали в несвідомому стані. Тепер, як мені видається, надія є. Пане Кладенте, мені потрібне горня з кип’яченою водою, бинти й лікарська сумка з моєї кімнати. І то щонайшвидше!
Кривоніг кивнув і помахом руки наказав підмайстрам виконати прохання. Келсьє скривився, спостерігаючи за Сейзедовими діями. Рана була жахлива — гірша за будь-яку з тих, яких він зазнавав. Лезо пройшло глибоко в нутрощі — такі рани вбивають повільно, але неминуче.
Вен, однак, була не абихто: п’ютер підтримував життєві процеси алломанта тоді, коли тіло звичайної людини вже давно відмовило б. Крім того, Сейзед не був пересічним цілителем. Хранителі зберігали не лише релігійні ритуали; їхні металопам’яті містили величезні обсяги знань про культуру, філософію і науку.