Кривоніг випровадив підмайстрів із кухні, коли почалася операція, яка тривала тривожно довго. Гем притискав краї, тимчасом як Сейзед повільно зшивав їх докупи. Нарешті террісієць стулив рану, наклав чисту перев’язку, а тоді попросив Гема обережно віднести дівчину до її ліжка.
Келсьє стояв, спостерігаючи, як Гем виносить з кухні немічне, безвладне тіло Вен. Відтак запитально глянув на Сейзеда. Доксон сидів у кутку — єдиний, хто, крім них, досі лишався в кімнаті.
Террісієць важко похитав головою.
— Не знаю, пане Келсьє. Можливо, вона виживе. Нам треба постійно поповнювати її запас п’ютеру — він допоможе її організму виробити нову кров. І все ж... я бачив, як багато дужих чоловіків помирали від менших ран, ніж ця.
Келсьє лише кивнув.
— Я нагодився запізно, — мовив далі Сейзед. — Коли я виявив, що вона втекла з маєтку, то щодуху кинувся до Лютаделя. Я спорожнив цілу металопам’ять, щоб прибути якнайшвидше, але все одно спізнився...
— Ні, мій друже, — відказав Келсьє. — Ти сьогодні зробив усе добре. Значно краще, ніж я.
Сейзед зітхнув, потім простягнув руку й провів пальцями по великій книзі, яку відклав перед тим, як узятися до оперування. Та була мокра від дощу й крові. Келсьє здивовано глянув на неї.
— А що це за книга?
— Не знаю, — відказав Сейзед. — Я знайшов її, коли шукав дівчину. Вона написана хленнійською.
Хленнійська, мова Хленніуму — стародавньої держави, що існувала до Вознесіння, батьківщини Пана Всевладаря. Келсьє дещо пожвавився.
— Ти можеш її перекласти?
— Можливо, — відказав Сейзед, і голос його враз прозвучав страшенно втомлено. — Але, гадаю... пізніше. Після такого вечора мені потрібно відпочити.
Келсьє кивнув і покликав підмайстра, щоб той приготував Сейзедові кімнату. Террісієць утомлено подякував кивком голови й знесилено подався сходами нагору.
— Він урятував сьогодні не лише життя Вен, — мовив Доксон, безгучно підходячи ззаду. — Те, що ти сьогодні вчинив, — дурість, навіть як на тебе.
— Я мусив знати, Доксе, — відказав він. — Я мусив повернутися. Що як атій усе ж там?
— Ти казав, що його там нема.
— Казав, — погодився Келсьє. — І я майже певен у цьому. Але що коли я помиляюся?
— Це тебе не виправдовує, — сердито відповів Доксон. — Тепер Вен помирає, а Пан Всевладар знає про нас і триматиметься насторожі. Хіба не досить тобі, що Мара загинула, бо ти хотів пробратися в ту кімнату?
Келсьє був надто вичавлений, щоб почувати гнів. Він зітхнув і опустився на стілець.
— Є й інша причина, Доксе.
Приятель нахмурився.
— Я не хотів говорити про Пана Всевладаря перед іншими, — мовив Келсьє, — але... я боюся. План хороший, але мене переслідує жахливе відчуття, що нам нічого не вдасться, доки імператор живий. Ми можемо позбавити його грошей, позбавити армії, виманити його з міста... але я боюся, що нам не вдасться його подолати.
Доксон насупився.
— То ти серйозно говорив про всю ту штуку з Одинадцятим металом?
Келсьє кивнув.
— Я два роки шукав способу, як його вбити. Чого вже лише не пробували! Звичайних ран він просто не помічає, а відрубавши голову, його можна хіба що роздратувати. Якось під час однієї із перших воєн загін солдатів підпалив його в заїзному дворі. З пожежі вийшов лише скелет, але за кілька секунд Пан Всевладар відновився. Якусь надію давали тільки оповіді про Одинадцятий метал. Але я не знаю, як він працює! Саме тому я мусив повернутися до палацу. Пан Всевладар ховає щось у тій кімнаті — я це відчуваю. І не можу позбутися думки, що коли ми дізнаємося, що саме, то дістанемо змогу його подолати.
— Але ж не конче було брати з собою Вен.
— Вона йшла назирці за мною, — пояснив Келсьє. — Я боявся, що вона спробує пробратися до палацу сама, якщо я не візьму її. Ця дівчина має затяту вдачу, Доксе. Вона її добре приховує, але коли захоче, то може бути збіса вперта.
Доксон зітхнув і кивнув головою.
— Але ми так і не знаємо, що в тій кімнаті.
Келсьє знову поглянув на книгу, яку Сейзед лишив на столі. Дощ намочив її, але вона, очевидно, була виготовлена так, щоб волога їй не нашкодила. Книгу міцно стягували ремені, щоб вода не просякла всередину, а палітурка була з цупкої, добре вичиненої шкіри.
— Ні, не знаємо, — зрештою відказав Келсьє.
«Але тепер ми маємо цю річ. Хай що це таке».
— Чи варто воно було того, Келе? — запитав Доксон. — Чи цей божевільний вибрик був вартий того, щоб важити своїм життям — і життям цієї дівчинки?