— Не знаю, — чесно відповів Келсьє. Він обернувся до Доксона й поглянув товаришеві у вічі. — Запитай мене знову, коли буде відомо, чи Вен виживе.
16
Багато хто гадає, що моя подорож почалася в Хленніумі, великому місті чудес. Вони забувають, що я не був королем, коли ступив на свій шлях. До цього ще було далеко.
Гадаю, людям варто пам’ятати, що першими за цю місію взялися не імператори, жерці, пророки чи полководці. І початок свій вона бере не в Хленніумі чи Корделі. Її не принесли великі народи зі сходу чи полум’яна імперія — з заходу.
Усе почалося в маленькому незначному містечку, назва якого нічого вам не скаже. Усе почалося з юного ковальчука, нічим не прикметного... окрім хіба що талантом устрявати в халепи.
Усе почалося з мене.
Вен прокинулася, відчуваючи, як болить усе тіло. Отже, Рін знову побив її. Що ж вона накоїла? Надто приязно повелася з кимось із ватажан? Чи бовкнула якусь дурницю й розлютила ватажка? Вона мала сидіти тихо, завжди тихо, осторонь від решти, ніколи не привертати до себе уваги. Інакше брат відлупцює її. Вона повинна навчитися, казав він. Повинна навчитися...
Але біль видавався занадто сильним. Вона не пригадувала, коли їй востаннє так боліло.
Вен кашлянула й розплющила очі. Вона лежала на непомірно зручному ліжку, а поруч на стільці сидів довготелесий парубійко.
«Лишветрод, — подумала дівчина. — Його звати Лишветрод. Я в Кривоноговій столярні».
Хлопчина схопився на ноги.
— Ти прокидаючись!
Вона спробувала заговорити, але знову зайшлася кашлем, і юнак квапливо подав їй чашку з водою. Вен із вдячністю взяла, сьорбнула кілька разів і скривилася від болю в боці. Власне кажучи, почувалася вона так, наче всю її добряче відгамселили.
— Лишветроде, — нарешті прохрипіла вона.
— Не будучи вже ні, — відказав той. — Келсьє не мавши захвату на моє ім’я. Змінив його на Страшко.
— Страшко? — перепитала Вен. — Тобі пасує. Як довго я спала?
— Два тижні. Жди, — відказав хлопець і прожогом вискочив із кімнати, а за мить вона почула, як він когось гукає.
«Два тижні?» Дівчина попила ще, намагаючись упорядкувати плутанину в голові. Виповнюючи кімнату своїм світлом, до вікна зазирало червонясте пообіднє сонце. Вен поставила чашку на столик, а тоді обмацала й оглянула свій бік, де побачила широку чисту перев’язку.
«Це мене ранив інквізитор, — пригадала вона. — Я мала бути мертва».
Там, де вона, падаючи, вдарилася об дах, був величезний синець, що вже починав жовтіти, а все тіло було вкрите десятками інших забоїв, ран і саден. Словом, почувалася вона вкрай жахливо.
— Вен! — заходячи, вигукнув Доксон. — Ти опритомніла!
— Ледве-ледве, — простогнала Вен, відкидаючись на подушку.
Доксон усміхнувся і, підійшовши ближче, сів на Лишветродів стілець.
— Що ти пам’ятаєш?
— Майже все, здається, — відказала вона. — Ми пробилися до палацу, але там були інквізитори. Вони напали на нас, Келсьє бився... — вона урвала мову й глянула на Доксона. — Келсьє? Він...
— З ним усе добре, — відказав Доксон. — Йому ця пригода минулася куди легше, ніж тобі. Келсьє досить добре знає палац завдяки тим планам, які ми накреслили три роки тому. До того ж...
Вени насупилася, коли Доксон замовк.
— Що «до того ж»?
— Кел сказав, що інквізитори не надто переймалися тим, щоб його вбити. Із ним лишився один, а двоє погналися за тобою.
«Чому? — замислилася Вен. — Може, вони вирішили спершу зосередитися на слабшому противникові? Чи є якась інша причина?» Вона замислено сіла, пригадуючи події тої ночі.
— Сейзед, — урешті сказала дівчина. — Він урятував мене. Інквізитор уже збирався мене вбити, але... Доксе, хто він?
— Сейзед? — перепитав Доксон. — Мабуть, на це запитання нехай краще відповість він сам.
— Він тут?
Доксон похитав головою.
— Йому треба було повернутися до Фелліса. Бриз і Кел вербують солдатів, а Гем минулого тижня поїхав інспектувати нашу армію. Він повернеться не раніше як за місяць.
Вен кивнула, відчуваючи, як її огортає сонливість.
— Попий ще, — порадив Доксон. — У воді — ліки, які притлумлять біль.
Дівчина допила воду, впала на ліжко і знову поринула в сон.
Коли вона прокинулася, Келсьє був поруч. Ватажок сидів на стільці коло її ліжка. Сплівши долоні й сперши лікті на коліна, він спостерігав за нею у тьмяному світлі лампи й усміхнувся, коли побачив, що Вен розплющила очі.