— З поверненням.
Вона відразу ж потяглася до чашки з водою, що стояла біля ліжка.
— Як ідуть справи?
Келсьє стенув плечима.
— Армія потроху росте, Рену почав закуповувати зброю і припаси. Твоя пропозиція щодо Міністерства виявилася вдалою: ми вийшли на Теронового спільника й уже майже домовилися про те, щоб помістити нашу людину серед міністерських послушників.
— Марша? — запитала Вен. — Він сам візьметься за це, еге ж?
— Так, — підтвердив ватажок. — Він завжди мав... певне захоплення Міністерством. Якщо хтось зі скаа здатен зіграти зобов’язувача, то це Марш.
Вен кивнула й попила ще трохи. Келсьє став якимось інакшим. Зміни, що відбулися за час її немочі, були хай і заледве, але помітні — у його поведінці, у тому, як він тримався.
— Вен, — невпевнено почав він. — Я маю попросити в тебе пробачення. Через мене ти мало не загинула.
Дівчина стиха чмихнула.
— Це не твоя провина. Я сама вмовила тебе.
— Але я не мав піддатися на вмовляння, — відказав Келсьє. — Мені слід було вчинити так, як я спершу й вирішив, — відіслати тебе. Тому, будь ласка, вибач мені.
Вен кивнула на знак згоди.
— Яке в мене тепер завдання? Адже наша робота має тривати, чи не так?
Келсьє всміхнувся.
— Авжеж. Щойно оклигаєш, я хотів би, щоб ти перебралася назад до Фелліса. Ми оголосили, що леді Валетта захворіла, але вже починають з’являтися всілякі чутки. Що швидше ти зможеш показатися перед гостями, то краще.
— Я можу поїхати завтра, — запропонувала Вен.
Келсьє хихотнув.
— Я в цьому сумніваюся. Але невдовзі ти справді зможеш. Поки ж відпочивай.
Він підвівся й рушив до виходу.
— Келсьє! — озвала його Вен, і ватажок затримався.
Він обернувся й поглянув на неї.
— У палаці... інквізитори... — їй було важко висловити те, що вона хотіла сказати. — Ми не такі вже й непереможні, чи не так?
Вен почервоніла: сказане прозвучало по-дурному.
Але Келсьє всміхнувся. Схоже, ватажок зрозумів, що вона мала на увазі.
— Ні, Вен, — тихо відповів він. — Аж ніяк.
Вен споглядала краєвид, що пропливав за вікном карети. Екіпаж, який виїхав з маєтку Рену, буцімто повіз леді Валетту на прогулянку до Лютаделя. Насправді ж Вен сіла в нього, тільки коли він на хвильку зупинився біля столярні. Тепер шторки на вікнах були підняті, щоб усі могли її бачити — якщо комусь було до неї діло.
Карета поверталася до Фелліса. Як виявилося, Келсьє мав рацію: Вен довелося ще три дні відлежатися в Кривонога, перш ніж вона почула себе на силі здійснити подорож. Почасти вона не квапилася тому, що боялася собі уявити, як зі збитими на синець плечима й раною в боці буде влазити у дворянську сукню.
А втім, Вен раділа, що знову була на ногах. Вилежуватися в ліжку видавалося їй... неправильним. Звичайний злодій не мав би так багато часу на відновлення: злодії або швидко верталися до роботи, або їх кидали помирати. Тому, хто не був спроможний заробити собі на хліб, не дозволяли займати місце в лігвищі.
«Але, як виявляється, не всі живуть за таким принципом», — міркувала Вен. Ця думка досі змушувала її почуватися ніяково. Келсьє та решта не переймалися тим, що вона даремно переводить їхній харч — вони не скористалися її слабкістю, натомість турбувалися про неї і всі по черзі сиділи біля її ліжка. Найдбайливішим з усіх був юний Лишветрод. Вен ледве його знала, проте Келсьє розповів, що хлопчина годинами не відходив від неї, поки вона лежала непритомна.
І що думати про такий світ, у якому ватажок потерпає за своїх людей? У підпіллі кожен сам відповідав за те, що з ним сталося. Слабку ланку відкидали й зоставляли помирати, щоб решта могла заробити досить, щоб вижити. Якщо хтось попадався Міністерству, то його лишали напризволяще, сподіваючись, що він викаже не надто багато. Ватажок не почувався винним через те, що наражає своїх людей на небезпеку.
«Вони — дурні, — шепотів у голові Рінів голос. — Увесь їхній план закінчиться катастрофою — і ти сама будеш винна у своїй смерті, адже не втекла від них, коли мала змогу».
А ось Рін, коли мав змогу, втік. Можливо, він зрозумів, що інквізитори врешті-решт нападуть на її слід через ту силу, якою вона володіла, навіть не здогадуючись про це. Він завжди знав, коли треба брати руки в ноги — нічого дивного, що його не вбили разом із рештою Кеймонової ватаги.
І все ж Вен намагалася не звертати уваги на Рінові під’юджування, що лунали в її голові. Замість утікати, дівчина сиділа в кареті, що везла її до Фелліса. Не те щоб вона почувалася цілком у безпеці серед її нових знайомих — навпаки, її становище серед них дедалі більше непокоїло дівчину. Що як вони перестануть її потребувати? Що як вона не зможе бути їм корисною?