Выбрать главу

Вен насупилася.

— Ти вбив інквізитора.

— Убив? — здивувався Сейзед. — Ні, панно. Щоб убити котрогось із цих монстрів, потрібна значно більша сила, ніж та, якою володію я. Я лише... приголомшив його.

Вен далі стояла у дверях, намагаючись збагнути, чому террісієць відповідає недомовками.

— То ти алломант чи ні?

Він усміхнувся й висунув з-за столу табурет.

— Прошу, сідайте.

Дівчина зайшла й сіла на табурет, спершись спиною на чималу книжкову шафу.

— Що б ви подумали, якби я відповів, що не алломант? — запитав Сейзед.

— Я подумала б, що ти брешеш, — відказала Вен.

— Хіба я брехав вам раніше?

— Найкращі брехуни — ті, хто майже завжди каже правду.

Сейзед усміхнувся, дивлячись на неї крізь скельця окулярів.

— Гадаю, ви маєте рацію. І все ж — які у вас докази того, що я алломант?

— Ти робиш те, що без алломантії зробити неможливо.

— Он як? Ви лише два місяці як з-імли-народжена, але вже знаєте, що в цьому світі можливе, а що ні?

Вен замислилася. Донедавна вона взагалі нічого не знала про алломантію. Можливо, світ значно складніший, ніж вона собі гадала.

«Завжди є ще одна таємниця». Слова Келсьє.

— У такому разі, — поволі промовила вона, — хто такі хранителі?

Сейзед усміхнувся.

— Оце вже правильне запитання, панно. Хранителі — це... сховища. Ми запам’ятовуємо те, що можна буде використати згодом.

— Як-от релігії, — сказала Вен.

Сейзед кивнув.

— Релігійні істини — це моя спеціалізація.

— Але ти пам’ятаєш і інші речі?

— Так.

— Наприклад?

— Наприклад, мови, — відказав Сейзед, стуляючи книгу, яку вивчав.

Вен одразу впізнала вкриту гліфами оправу.

— Це та книга, яку я знайшла в палаці! Як вона опинилася в тебе?

— Я натрапив на неї, коли шукав вас, — відповів террісієць. — Вона написана прадавньою мовою, якою не розмовляли вже майже тисячоліття.

— Але ти її знаєш? — запитала Вен.

Сейзед ствердно кивнув.

— Достатньо, щоб перекласти написане, як мені видається.

— А... скільки всього мов ти знаєш?

— Сто сімдесят дві, — відказав Сейзед. — Більшістю з них, як-от хленнійською, уже ніхто не розмовляє. У п’ятому столітті Пан Всевладар подбав про це своєю асиміляційною політикою. Мова, якою люди розмовляють тепер, — це насправді далекий діалект террісійської, мови моєї батьківщини.

«Сто сімдесят дві!» — вражено подумала Вен.

— Але ж... хіба це можливо? Хіба може людина запам’ятати так багато?

— Не просто людина, — зауважив Сейзед. — Хранитель. Мій хист подібний до алломантії, але не такий самий. Ви черпаєте з металів силу. А я... використовую їх, щоб створювати пам’яті.

— Як? — запитала Вен.

Сейзед похитав головою.

— Можливо, я розповім вам якось іншим разом, панно. Хранителі... ми воліємо не виказувати своїх таємниць. Пан Всевладар переслідує нас із дивовижною, незрозумілою затятістю. Адже ми набагато менш загрозливі, ніж з-імли-народжені. І попри це, він заплющує очі на алломантів, однак прагне винищити нас і через нас ненавидить усіх террісійців.

— Ненавидить? — перепитала Вен. — Але ж до вас ставляться краще, ніж до звичайних скаа. У вас більш шановане становище в суспільстві.

— Це правда, панно, — погодився Сейзед. — Але в певному розумінні скаа вільніші. Більшість террісійців від народження навчають на мажордомів. Нас лишилося зовсім мало, а культівники Пана Всевладаря контролюють нашу народжуваність. Террісійським мажордомам не дозволено мати ні родини, ні дітей.

Вен пирхнула.

— Мені здається, до цього доволі важко примусити.

Сейзед поклав долоню на палітурку книги.

— Чому ж? Зовсім неважко, — хмурячись, відказав він. — Усі террісійські мажордоми — євнухи. Я гадав, ви це знаєте.

Вен знерухоміла, а тоді спаленіла від сорому.

— Я... мені... мені дуже шкода...

— Вам направду немає жодної потреби перепрошувати. Мене кастрували невдовзі після народження, як чинять із кожним, хто має стати мажордомом. Я часто думаю, що залюбки проміняв би своє життя на життя простого скаа. Мій народ — навіть не раби... ми немов механічні ляльки, створені розплідною програмою, навчені від народження виконувати забаганки Пана Всевладаря.

Вен, досі червона, подумки проклинала свою нетактовність. Чому ніхто не сказав їй? Сейзед, утім, наче не образився — він, здавалося, ніколи не сердився.

«Може, це через його... виховання, — подумала дівчина. — Саме такого результату, мабуть, і прагнули культівники. Слухняний, спокійний слуга».

— Але ж ти повстанець, Сейзеде, — насупившись, мовила Вен. — Ти борешся з Паном Всевладарем.