— Я — певною мірою відхилення від норми, — відказав террісієць. — До того ж, як мені видається, мій народ не підкорений так цілковито, як того хотілося б Панові Всевладарю. Ми переховуємо хранителів просто в нього під носом, а дехто навіть має достатньо відваги, щоб піти проти свого вишколу, — він похитав головою. — Це нелегко. Ми слабкі люди, панно. Схильні робити те, що нам накажуть, швидко підкорюємося. Навіть я, той, кого ви називаєте повстанцем, відразу ж знайшов собі посаду мажордома й слуги. Гадаю, ми не такі сміливі, як нам того хотілося б.
— Ти був достатньо сміливий, щоб урятувати мене, — сказала Вен.
Сейзед усміхнувся.
— Так, але почасти я й тоді виконував наказ. Я пообіцяв панові Келсьє, що подбаю про вашу безпеку.
«Он воно що», — подумала дівчина. Досі вона не могла збагнути, що ж ним керувало. Урешті-решт, хіба хтось важитиме життям лише для того, щоб урятувати її? Вен поринула в роздуми, а Сейзед повернувся до книги. По якомусь часі вона заговорила знову:
— Сейзеде! — звернулася вона до террісійця.
— Так, панно?
— Хто зрадив Келсьє три роки тому?
Сейзед помовчав і відклав перо.
— Не все цілком зрозуміло, панно. Але, як мені видається, більшість ватажан вважає, що то була Мара.
— Мара? — перепитала Вен. — Дружина Келсьє?
Террісієць кивнув.
— Скидається на те, що лише вона могла це вчинити. До того ж Пан Всевладар сам вказав на неї.
— Але хіба її теж не заслали до Проваль?
— Так, вона загинула там, — підтвердив Сейзед. — Пан Келсьє неохоче розповідає про Провалля, але я відчуваю, що шрами, які те жахливе місце лишило в його душі, набагато глибші за шрами на його руках. Мені здається, він так ніколи напевне й не знав, зрадила вона його чи ні.
— Мій брат казав, що будь-хто зрадить тебе, якщо матиме достатню причину і йому трапиться добра нагода.
Сейзед спохмурнів.
— Навіть якби це була правда, мені не хотілося б жити з такою думкою.
«Невже краще повторити долю Келсьє, якого зрадила та, кого він кохав?»
— Келсьє віднедавна якийсь інакший, — сказала Вен. — Стриманіший. Це тому, що він почувається винним за те, що сталося зі мною?
— Мабуть, почасти й через це, — відповів Сейзед. — Проте він також починає розуміти, що є величезна різниця між тим, щоб верховодити купкою злодіїв, і тим, щоб улаштувати велике повстання. Він не може ризикувати так, як колись. Усе це змінює його на краще, як мені видається.
Вен не була в цьому певна, але промовчала, невдоволено усвідомивши, як сильно втомилася. Навіть сидіти на табуреті було важко.
— Ідіть поспіть, панно, — порадив їй террісієць, беручи перо й водячи пальцем по рядках, щоб знайти місце, на якому зупинився. — Ви пережили поранення, яке, найпевніше, мало б вас убити. Віддячте своєму тілу так, як воно на це заслуговує, — дозвольте йому відпочити.
Вен утомлено кивнула, насилу підвелася й пішла, лишивши Сейзеда тихо працювати в залитій пообіднім світлом бібліотеці.
17
Іноді я намагаюся уявити, що було б, якби я залишився там, у тому сонному селищі, де народився. Я став би ковалем, як мій батько. Мабуть, мав би родину, власних синів.
І тоді, ймовірно, комусь іншому довелося б завдати собі на плечі цей жахливий тягар. Комусь, хто зміг би його нести значно краще за мене. Комусь, хто заслуговував би бути героєм.
До того як оселилася в маєтку Рену, Вен ніколи не бачила доглянутого саду. Іноді, грабуючи багаті будинки чи просто розвідуючи ситуацію, вона натрапляла на декоративні рослини, але ніколи не приділяла їм багато уваги — як і більшість дворянських забаганок, вони видавалися їй марницею.
Вен навіть не уявляла, якими гарними можуть бути рослини, якщо їх опорядкувати як слід. З вузького овального балкона розгортався краєвид на садок унизу. Той був невеликий: надто багато води й турботи потрібно було, щоб виростити щось більше за рідке обрамлення довкола задньої частини будинку.
І все ж садок був дивовижний. Замість буденних коричневого й білого, рослини тут мали насиченіші, живіші кольори — їхнє листя переливалося відтінками червоного, помаранчевого й жовтого. Садівники висадили їх так, щоб утворити гарні вигадливі візерунки. Біля самого балкона росли екзотичні дерева з яскравим жовтим листям, що давало затінок і захищало від попелопадів. Зима видалася тепла, і більшість дерев досі не скинули листя. Повітря було прохолодне, а вітер заспокійливо шерехтів у гіллі.